Розділ 19.

Коли з-перед очей зникли темні плями від яскравого спалаху порталу – я змогла побачити, де опинилася. Просторий хол незнайомого будинку зустрів мене стриманою розкішшю. Світле приміщення більше нагадувало галерею, ніж першу залу дому. Навпроти головного входу височіли сходи, що вели на другий поверх, а біля стін стояли невисокі дивани. В самому центрі зали чомусь знаходився невеликий фонтан, посеред якого стояла статуя невисокої жінки. М'який вираз обличчя, заплющені очі, руки, складені долоня до долоні біля грудей – вона молилася, смиренно нахиливши голову. В невідомій я майже одразу впізнала богиню Сельгу.

Коли підняла голову – з подивом помітила, що стеля повністю скляна. Це був велетенський, випуклий купол, який відкривав чудовий вид на небо. Сходи ж вели з головної зали в ліве та праве крила маєтку, що прилягали до дивного холу, але були цілком собі окремими будівлями.

– Ти таки прийшла, – чужий, владний голос з м'якою інтонацією відволік мене від думок про місцеву архітектуру.

Озирнувшись – помітила невисоку, сиву жінку, що спускалася сходами та не відводила від мене погляду. Вона була стрункою та дуже тендітною, вбрана в просту, темну сукню, але в погляді зелених очей відчувалася сила духу та магії. Сиве волосся зібране в просту зачіску. Зараз статок герцогині видавали лише каблучки тонкої роботи, що прикрашали худі пальці, та якісна, дорога тканина сукні.

Чомусь виникло відчуття, що вона не така вже проста, як може здатися на перший погляд. Жінка з тривогою вдивлялася в моє обличчя, не наважуючись підійти ближче. Здавалося, герцогиня досі не вірила, що бачить мене перед собою.

– Так, я тут, – відгукнулася, сильніше стиснувши ручки невеликої сумки з речами. – Давайте одразу займемося ритуалом. Думаю, моєї рішучості надовго не вистачить.

Почувши мої слова, жінка судомно зітхнула, ніби до цього моменту не могла вільно дихати. Герцогиня кивнула мені, та, нарешті, наблизилася. Раптом обійняла мене, лагідно проводячи долонею по моїй спині, та промовила:

– Ти дуже сильна, дівчинко. Гадаю, Чарлі все тобі пояснив. Я розумію, як важко відмовитися від власного життя, і пишаюся твоєю сміливістю.

– Це життя не моє, – заперечила, відстороняючись від неї. – І я хочу його повернути. Давайте не будемо змушувати душу страждати ще довше. Сподіваюся, у вас все готово до ритуалу?

– Так, Скарлет, – видихнула герцогиня, з сумом поглянувши на мене. – Якщо ти бажаєш провести ритуал зараз – я не заперечуватиму. Генрі, віднеси речі леді Хегелін до кімнати.

Коли поряд раптом з'явився незнайомий чоловік в темному костюмі дворецького, я ледь стрималася, щоб не здригнутися. Він коротко вклонився з кам'яним виразом обличчя та забрав мою сумку. Всього мить і Генрі зник так само несподівано, як і з'явився. Схоже, чоловік був магом, віком трохи молодший за герцогиню.

– Ходімо, Скарлет, – важко зітхнула жінка, та першою попрямувала до сходів.

Проте, вона не стала підійматися. Навпаки, обійшла сходи та відчинила непримітні двері відразу за ними, що вели на цокольний поверх, майже підвал – він знаходився як раз під головною залою.

Коли герцогиня штовхнула важкі, металеві двері – перед нами відкрилося дивне приміщення. Світло тут було лише від магічних кристалів на стінах. В самому центрі знаходився круг з безліччю дивних символів, від яких навіть зараз, поки вони були в неактивному стані, відчувалася сила.

Але, найдивніше було на стінах. Велика кількість дзеркал в дерев'яних рамах, різних розмірів і форм – їх було близько сотні. Дзеркала майже повністю сховали від очей стіни темно-червоного кольору. Зараз моє відображення було, як мінімум, в п'ятнадцяти з них, хоча я досі стояла на вході. Дивитися на себе у дзеркалі не хотілося. Можливо, відчувала іраціональний страх побачити душу, яка залишилася в задзеркаллі, хоча й розуміла, що це неможливо.

– Коли будеш готова – доведеться стати в коло, і ми відразу почнемо, – неголосно промовила герцогиня. – До нас приєднається мій онук, якщо мені не вистачить сил, тому не хвилюйся.

– Тоді почнемо зараз, – відкашлялась, розуміючи, що голос підводить мене. Руки почали тремтіти, а тіло огорнуло неприємне відчуття. Я хвилювалася. Та, поглянувши на герцогиню – зрозуміла, що нервувала не лише я. Вона боялася помилитися. – Я довіряю вам. Поверніть душу туди, де вона й повинна бути.

Більше я не говорила, відразу попрямувавши вперед. Зупинилася посеред ритуального кола, мимоволі звернувши увагу на символи, виведені на мармуровій підлозі.

Герцогиня наблизилася слідом, впоравшись з власним хвилюванням, та зупинилася навпроти. В коло вона заходити не стала, а, хвилиною пізніше, від душі провела кинджалом по власному зап'ястку. Не знаю, звідки взялася зброя, та згодом мені було не до неї.

Жінка зачитувала давні слова, поки перші краплі густої крові падали в коло, задіваючи символи. Древні письмена відповідали їй тихим шипінням, а потім повітря почало густішати.

Глибоко вдихнути вже не вдавалося, і я просто припинила намагатися. Всі дзеркала наче пливли перед очима та тихо дзвеніли. Герцогиня не відволікалася ні на що, продовжуючи зачитувати незрозумілі слова, коли її зелені очі спалахнули магією.

Всього декілька ударів серця зі мною нічого не відбувалося, а потім в ногах виникла неймовірна слабкість. Відчуття жахливої втоми швидко розрослося, заповнюючи все тіло, і я не втрималася, осідаючи на підлогу. Сил не було навіть на подих – грудна клітка, ніби важкий валун, не дозволяла легеням набрати вдосталь кисню. Зараз я могла лише тримати очі відкритими, розуміючи, що й це ледь вдається.

А потім герцогиня різко підвищила голос і давні слова жахливого ритуалу відлунням злетіли до стелі. Я ніби бачила, як ця сила торкається дзеркал, а потім різко відлітає назад, в центр зали, до мого круга.