Розділ 17.

Можливо, справа дійсно в моєму бажанні помститися вбивцям батьків. Та я вважала помсту справою честі. Так було в дитинстві, коли мені доводилося бійками з іншими дітьми відстоювати своє право на перебування в Асте. І так було після тієї пожежі, коли я зрозуміла, що справжніх замовників не знайшли, та й не дуже шукали.

А тепер я повинна відмовитися від помсти, бо мій дар проти неї? Просто опустити руки та припинити пошуки правди, яка згубила мою сім'ю?

Так, я розуміла, що це необхідно, адже у всього були свої обмеження, та... погодитися з цим було важко. Шамани мають стояти осторонь від кровопролиття та непотрібних війн – їхня роль лише спостерігачів, не головних героїв. Тож, виходить, шаманські вміння аж ніяк не допоможуть в пошуку правди, яка дійсно хвилювала мене.

Агнеса нічого не говорила, тільки подала мені келих з вином, яке принесла Амеліс, накриваючи на стіл. Здавалося, подруга розуміла, наскільки важливим для мене було дізнатися минуле тільки однієї ночі, через яку я й ненавиджу світанок.

Пити не хотілося, але я змусила себе зробити ковток, щоб нарешті заспокоїтися. Алкоголю в моєму житті останнім часом щось вже надто багато. Тільки нещодавно випивали з ревенантом і тут знову... Ні, час вже з цим зав'язувати.

– Взагалі, я тебе покликала не через це, – шумно видихнула я, відсунувши келих в сторону. – Якщо коротко, в мене з'явився один... дивний прихильник. Він подарував мені голос стихії, тільки не впевнена, що цей дар варто приймати.

– Подарував що?! – ошелешено вигукнула дівчина, подавившись вином.

– Голос стихії, – терпляче повторила я.

– Звісно варто приймати! – збуджено запевнила Агнеса. – Голос стихії це ж... Це ж просто очманіти що таке!

– І байдуже, що він може попросити у відповідь? – не повірила я.

– Саме так! – впевнено кивнула вона. – Скарлет, ти не розумієш, наскільки це велика річ – голос стихії. Мало хто зі стихійних магів зможе похизуватися, що хоч колись чув власну стихію, а тут такий подарунок! Де ти в біса знаходиш таких шанувальників?! Ох, Скарлет, я б на твоєму місці навіть не стала роздумувати. Яка б стихія не була – тобі варто прийняти цей дарунок. Я не буду розпитувати, але так і знай – мене переповнюють емоції!

Усміхнувшись, я подякувала за пораду, після чого розмова плавно змінила тему і далі я слухала вже розповіді Агнеси.

Подруга розповіла про свого нового залицяльника – власника одного із хортівських ресторанів. Здавалося, він їй подобався, але дівчина не сприймала чоловіка серйозно. Саме через власну невпевненість в намірах чоловіка, старшого за неї лише на п'ять років, символістка виглядала сумною, хоч і намагалася це сховати.

Ми просиділи разом майже до самого вечора, коли Агнеса згадала про нічне побачення зі своїм новим знайомим. Попрощавшись зі мною, подруга наостанок запевнила, що впускати такого щедрого на дарунки прихильника, як мій, це просто дурість.

Що ж, якщо Агнеса права, то, можливо, дійсно варто прийняти голос стихії. Хтозна, все може знадобитися. Тим паче, настільки цінний дар.

Прийнявши рішення, я накинула на плечі чорне пальто з білим хутром на комірі, взула невисокі чобітки на широких підборах та поспішила на вулицю. Що ж, схоже, похід до Чарлі доведеться перенести – на сьогодні мені розмов було достатньо.

Та прийняти голос стихії я збиралася саме зараз. Що ж, Селене, сподіваюся, ти не надто скучив за бесідами і зможеш почекати хоча б до завтра.

На вулиці досі йшов дощ, але вже не такий сильний, як вранці. Зараз це були лише дрібні краплі, які вітер, граючись, кидав в обличчя. Мимоволі усміхнувшись стихії, я поспішила до берега річки.

На щастя, йти далеко не довелося, адже я жила зовсім поруч, і через декілька хвилин вже спускалася до неспокійної води, радіючи тому, що сонце вже заходило. Денне світило малювало гарні візерунки всіх відтінків рожевого та золотого, хоча й досі ховалося за хмарами.

Присівши навпочіпки біля самої води, я на мить розгубилася, не розуміючи, що робити. Як прийняти те, в чому навіть не впевнена?

– Селене... – тихо видихнула, зануривши долоню в холодну воду. – Твоя сирена говорила, що прийняти голос стихії не так важко, але я не уявляю як я, символіст, зможу це зробити. Ти впевнений, що прийняв вірне рішення, подарувавши мені голос води? Я навіть не розумію, чим заслужила такий дарунок.

Відповіддю на мої сумніви став ледь чутний чоловічий сміх. Легенький дотик до моєї долоні, досі зануреної в воду, змусив підібратися, як і дивне відчуття. Складалося враження, що стихія якимось чином змогла забратися мені під шкіру, обвивши руку ніби змія.

– Що відбувається? – розгублено запитала, розуміючи, що вода не випускає мою руку. Невже саме так відбувається процес прийняття? Щось я сумніваюся в цьому.

– Все добре, – відповідь прозвучала настільки тихо, що я ледь розібрала слова. Проте, наступна фраза була вже більш чіткою: – не хвилюйся, Скарлет. Довірся мені.

Напруження, яке в одну мить охопило мене, відступило, щойно стихія відпустила кінцівку. Різко піднявшись на ноги, я збиралася підкотити рукав, щоб розвіяти дурні думки, але тихі кроки за спиною змусили стримати порив.

– Ми поговоримо пізніше, маленька Скарлет, – цього разу голос Селена ніби звучав в моїй голові. – Коли ніхто не зможе завадити нашій розмові.

З шумом зітхнувши, я вже збиралася повернутися до невідомого, коли чоловічі руки обійняли мене з-за спини.

– Ти знову біля Селени, – неголосно мовив Артур, зігріваючи власним теплом. – Все добре?

– Звісно, – я усміхнулася, мимоволі накривши його руки своїми долонями. – Що ти тут робиш, Яре?

– Випадково побачив тебе, – зізнався друг, сильніше стиснувши мене в обіймах. – Знаю, навряд чи ти хочеш віддати своє життя Селені, та мені все одно неспокійно.

– Не варто хвилюватися через це, – відгукнулася, розслабляючись через присутність друга. – Прокляття втратило свою силу, тому моєму життю нічого не загрожує. Довіряй мені, Артур.