Розділ 14.

Скарлет Саманта Хегелін

Засинаючи в гостьовій Артура, я не очікувала, що по пробудженню опинюся в зовсім неочікуваному місці. Невже я настільки дістала Яра, що він вирішив позбавитися від мене до того, як я прокинусь?

Розгублено озираючись, я нервово усміхнулася. Ні, як би я не діставала друга – на таке він не здатен.

Я знаходилася в якійсь печері, де не було жодного джерела світла. Лише слабко сяяли сталагміти, але їхнього світла не вистачило б побачити все те, що мене оточувало. Проте, зараз я чудово бачила в темряві. На власний подив.

Печера вела кудись донизу, але, чим далі, тим більші були сталагміти, тож цю ідею я відразу відкинула. Якщо не покалічюсь сама, то точно не виберусь – мені всеодно потрібно нагору.

З іншої сторони було темне, підземне озеро, в яке мені лізти не хотілось. Після того, як я не змогла виплисти з Селени, просто втративши жагу до життя, до води я відносилася з обережністю. Ця стихія здавалася небезпечною. Що, як і цього разу я не випливу? Чи дійсно прокляття винне в тому, що я ледь не віддала своє життя річці? Зараз я не була в цьому впевненою.

І хоч стояла я біля самого краю – звідкись знала, що навіть тут, біля берегу, до дна далеко. Близьким він буде лише якщо знову вирішу повторити давній подвиг. Але входити в історію таким чином, в мене бажання не знаходилося.

– Ти дарма боїшся, – тихий шелест чужого голосу змусив здригнутися, різко зробивши крок назад.

Переді мною з'явилася дивна, жіноча фігура. Вона сяяла блакитним та була напівпрозорою. Яскраві руни на її тілі освітлювали майже весь простір навколо холодним, синім сяйвом.

– І хто ти? – запитала, похмуро поглянувши в дивні, срібні очі. Вони були настільки світлими, що здавалися білими.

–  Це не так важливо, – ласкаво усміхнулася дівчина. – Важливіше те, чому ти не використовуєш дар Селена. Він непокоїться.

– Селен? – розгублено видихнула. – Хто це?

– Той, в честь кого назвали ріку, – відгукнувся дух. – Ти йому сподобалася.

– Її назвали в честь чоловіка? – здивувалася я. І чому саме це мене зараз турбує?

– Так, в честь мага, якого вбили ці води декілька століть тому, – промовила невідома. – Його сила лякала людей. Мертва магія і досі не викликає в них довіри. Але тоді Селена зрадила його наречена, яка привела до нього офіцерів. На зустріч біля річки, де вони мали зустрітися.

– Зрозуміло. Про який дар ти говорила?

– Дар стихії, – усміхнулася невідома, після чого плавно провела лівою рукою над поверхнею підземного озера. – Дар, з яким ти можеш більше не боятися води.

– Але я символіст, – розгублено промовила. – Я не можу керувати стихіями. Навіть однією з чотирьох.

– Це не має значення, – відмахнулась дівчина. – Можливість чути голос стихії тобі дарував Селен. Отже, ти впораєшся.

– В нього була магія смерті, – задумливо відгукнулася я, – як же тоді він зміг стати настільки могутнім та опанувати стихію?

– Він став її частиною, – пояснила вона. – Його жага помсти та бажання жити не дозволило Араану відвести молодого мага до царству смерті. Ні, він не став ревенантом. Селен просто став іншим. Але маги смерті не рідко опанувують стихії. Можливо, жарт богів, але вони з легкістю ховали магію мертвих за стихіями. Так само, як це робить твій друг. Здається, Артур? Та зараз важливо не це. Ти можеш почути голос стихії. Зроби це.

– Що? – здивовано видихнула. Те, що Артур маг смерті – я здогадувалася і раніше. Саме через це й впізнала некромага в особі Алекса, адже відчула знайому енергію. Але... Селен не ревенант і став частиною стихії? Як це можливо? Магом смерті міг бути будь-хто з тих, хто опанував стихію? Та якого біса? Скільки я спала, що не помітила настільки дивних речей?

– Не лякайся так, – ласкаво усміхнулася невідома. – Вони існували завжди. І завжди їх боялися. Магія смерті вважається людьми небезпечною, але так можна сказати про будь-яку силу. Дурна звичка всього людства – знищувати, через власний страх до невідомого. Скарлет, потім подумаєш про це. Зараз в нас мало часу.

– Мало на що? – не зрозуміла я. – Чому ти взагалі вирішила, що я тобі повірю?

– Можливо тому, що я кажу правду? – знизала плечима вона. Я б могла сказати, що переді мною сирена, але вона більше нагадувала її привид. Це було дивно. – Скарлет, я тут лише заради того, щоб ти змогла почути голос стихії. Селен хоче, щоб ти її чула.

– Тоді чому він сам не прийшов? – різко запитала, не маючи жодного бажання наближатися до темного озера. Звісно, до Араану я не поспішала, але, хтозна, раптом мене збираються до нього відправити не враховуючи моїх же бажань?

– Тому що для цього йому потрібно, щоб ти почула його, – пояснив дух. – Навчишся чути стихію – почуєш і самого Селена.

– Я не впевнена, що воно взагалі мені потрібно, – відгукнулася я. – Жила ж я до цього без розмов з дивним духом Селени...

– Він дарував тобі голос стихії не задля розмов з ним, – роздратовано промовила сирена. Принаймні, найбільше вона нагадувала саме духів морських глибин. І байдуже, що наша річка такою не була. Дух прісної води? Яка різниця, все одно довіри ні до тих, ні до інших в мене не було. – Точніше, не тільки для цього. Ти ж бажаєш стати лікарем, а що, як не вода, допоможе з цим? Не пручайся, Скарлет, тобі потрібно опанувати цей дар. Він тобі не нашкодить.

– Гадаю, якщо буде необхідно, я зможу впоратись самостійно, – різко відповіла. – В мене немає до тебе довіри. Не хочу образити твого господаря, але взаємодіяти з тобою точно не буду. Можеш це йому і передати. А тепер вибач, мені час звідси вибиратись.

– І що ти можеш зробити? – насмішкувато поцікавилася сирена. Так, зараз я була майже впевнена в тому, хто переді мною. – Без дару Селена ти звичайний, ні на що не здатний, символіст.

– Повір, навіть ні на що не здатний символіст зможе розвіяти надокучливого духа, – відгукнулася я. – Тож позбав мене від своєї компанії, поки твоя прозора оболонка не випробувала мої символи. Так би мовити, на власній шкурі.