Розділ 12.

Коли, нарешті, з'явилися товариші віконта Семена Тарія Альризького – на небі вже єдиним світилом залишився старий місяць, в оточенні зірок. Навіть встигли почати пляшку вина, відібрану ревенантом у покійного лорда, що вже давно спочиває в царстві Араану.

На порозі усипальниці віконтів Альризьких стояли двоє. Точніше, стояв один, а інший завис в повітрі поруч з ним. Це був лікантроп, але не в повній трансформації – тіло вже прийняло вовчі риси, почало обростати шерстю, але він ще досить впевнено стояв на своїх двох. Що ж, часткова трансформація теж була небезпечною, але не лякала так, як до цього ревенант. Та й випили ми з останнім вже декілька келихів, пізно вже боятись. Келихи, до речі, віконт знайшов біля гробів власних родичів. Очевидно, залишили їх живі нащадки. Там же була знайдена забута кимось пляшка з водою, якою ми й промили посуд.

Щось мої думки пішли не туди. Втім, гаразд. Другим гостем виявився привид якогось лорда. Одягнений незнайомець був в старовинний костюм, а темне волосся напівпрозорої фігури майже повністю сховав капелюх циліндр. В руках невідомого, обтягнутих темними рукавичками, лежала записна книжка в шкіряній обкладинці.

– О, у нас гості? – зацікавлено вигукнув привид, щойно погляд темних очей зупинився на мені.

– Скарлет, знайомся, – почав ревенант, повернувшись до гостей, – граф де Ластар, – він махнув рукою на привида, після чого кивнув на лікантропа: – і Едар. Ми намагалися прогнати цього лікантропа, але, як тільки почнеться трансформація – цей навіжений мчить сюди. Так і повелось, що сидимо разом. А це Скарлет, моя нова знайома.

– Ох, леді, дуже радий знайомству, – широко усміхнувся граф де Ластар, поклонившись мені. – Ваша присутність робить цей вечір незабутнім.

– Взаємно, – я кивнула, усміхнувшись у відповідь. – До речі, як так вийшло, що ви не в царстві Араану?

– Це довга історія, – відгукнувся ревенант, доливши вина в мій келих. – Але, якщо коротко, нашого графа повернув королівський офіцер. Схоже, молодий був, не обтяжений досвідом, ось і вийшло, що маємо. З мертвою магією офіцер раніше справ не мав – напевно, сила тільки пробудилася, але на емоціях та без контролю він здійснив заклик. Звісно, відгукнувся на молоду енергію не тільки граф де Ластар, а й інші. Але тільки наш спільний знайомий встиг покинути небезпечну територію до того, як з привидами розібралися інші офіцери. Гадаю, йому просто набридло в царстві Араану, та й надто він скучив за цим життям. В мене все ще простіше – до Араану на роги я не збирався ще за життя. Магія ж просто допомогла втілити бажання в реальність. Ну, ти ж знаєш, як з'являються ревенанти.

– Я думала, ревенанти повертаються через помсту, – промовила, зробивши ще один ковток. Що ж, вино дійсно було добрим.

– Ще чого, – відмахнувся віконт Альризький, – я свою війну пройшов. Мене вбили, так чому шкодувати? І я вбивав, як повстання було, тож все чесно. По дурному то, вважати справедливим тільки те, що тобі вигідно. Якщо ти вбив – готуйся, що й тебе вб'ють. Але я до того, що ти завжди отримуєш те, що віддаєш. Та й всі вмирають, просто хтось раніше, а хтось потім. Треба вміти насолоджуватися відведеним часом.

– Ви насолоджуєтеся? – запитала, коли Едар з графом де Ластаром розмістилися поруч. Сама ж я сиділа на вічному ложі ревенанта разом з ним самим, коли віконт повернув гранітну пластину на місце – для зручності.

– Звісно, – усміхнувся той. Усмішка на обличчі скелета, де ледь залишилося м'ясо, виглядала трохи моторошно, але за останні дві чи три години я до неї звикла. – Все це кладовище – моя територія, ось, ложе є. І випивка теж. До того ж, гарна випивка. А сьогодні ще й леді завітала. Все, що я любив при житті, залишилося зі мною і після смерті. Хіба це не чудово?

– Напевно, – я знизала плечима. – Проте, це таки не для мене. Я вже не так багато й п'ю, кладовище також не надто люблю, а жінок тим паче. Мені чоловіча стать довподоби, а ще більше – лікарська справа.

Почувши мою відповідь, ревенант зареготав разом з лікантропом. Останній, до речі, не розмовляв, та й сміх в нього більше вовчий нагадував. Здається, лікантропи не пам'ятають себе, щойно змінюють іпостась. В образі вовка, або мутанта, схожого на нього, вони відчувають себе саме так, як і виглядають. Тож не дивно, що товариш віконта Альризького не розмовляє.

Загалом, компанія зібралася цікава. Ми з ревенантом випивали, Едар мовчки сидів в позі лотоса на кам'яному ложі бабці віконта й слухав, про що ми розмовляємо. Граф де Ластар гордою постаттю височів над вівтарем Араану, щось записуючи в записну книжку, з якою, здається, був нерозлучний.

Що саме писав привид ми дізналися вже під кінець наших посиденьок, коли той вирішив зачитати вірші власного авторства. Його поезія розповідала про нещасливе кохання прибиральниці з дешевої таверни до молодого лорда. Едар тихенько підвивав сумній історії, тоді як ревенант погрожував розвіяти нашого романтика, якщо той не розповість щось веселіше. Я ж сиділа мовчки, розуміючи, що ще трохи і просто засну від кількості випитого.

На подив, мій в'ялий стан першим помітив лікантроп. Він припинив вити, сприйнявши історію чужого, нещасливого кохання надто близько до серця, та тихо рикнув, вказавши на мене лапою.

Привид з ревенантом миттю замовкли та одночасно повернулися до мене, змусивши зніяковіти.

– О, комусь вже час до ліжка, – промовив віконт Альризький. – Що ж, дякую, що випила зі мною, а тепер ходімо, проводимо тебе. Ночувати на кладовищі для леді не краща ідея.

Я лише усміхнулася та кивнула у відповідь, зістрибнувши з кам'яної труни. Як виявилося, проводити мене зібралися всі.

Попереду йшов ревенант, спокійно оминаючи чужі захоронення та уважно дивлячись по сторонам. За ним я, радіючи яскравому місяцю, що освітлював кладовище, а позаду Едар, який озирався на усипальницю та щось бурмотів. Слів розібрати я не могла, та й нагадували вони більше гарчання, ніж знайому мову.