Розділ 11.

Вранці я знову повернулася думками до всього, що відбулося напередодні. Слова стихійника зрозуміти не могла, як не намагалася, постійно повертаючись до однієї й тієї ж фрази: «ти дізнаєшся про все згодом». Про що, за словами Алекса, я мала дізнатися?

Прокручувала останню розмову раз за разом, намагаючись осмислити події, але отримала тільки мігрень. До біса ці роздуми. Якщо це справді щось важливе – зрозумію все згодом. Зараз же витрачати час на безглузді думки було марнотратством.

Коли він сам сказав, що ми більше не перетинатимося – хай так і буде. Кожен житиме своїм життям. Проте, слова про «нову еру» не покидали мою свідомість, лише відійшли на другий план.

Сьогодні я ще хотіла встигнути навідатися на кладовище, адже три дні тому, коли збиралася це зробити, моє власне прокляття, разом зі стихійником, зруйнувало плани.

Ось тільки, лікарі випустили мене лише після обіду, коли впевнилися, що тепер я в порядку. Прокляття, яке змушувало мене шукати смерті протягом року, було практично знищено, але я сумнівалася, що ця історія завершилася. Після тієї пожежі я деякий час була під наглядом лікарів, які впевнилися, що темна магія завершила свою дію. До того ж, ціллю невідомих вбивць був мій батько, на якого й прийшовся удар прокляття на крові. Але це не пояснювало смерть матері. Саме тому я додатково вивчала військовий символізм – це була темна, бойова енергія, інколи – мертва, заборонена енергія, до якої відносилися прокляття. Мені було потрібно зрозуміти, що відбулося тієї ночі. Мама була магом, достатньо сильним, щоб помітити небезпеку.

Але сьогодні я вирішила не думати про це. Якщо занурюся в спогади зараз – мозок просто почне кипіти від перенавантаження. А на фоні останніх подій це було зайвим.

На кладовищі я опинилася під вечір, мимоволі закусивши нижню губу від хвилювання. Прийшла на три дні пізніше, ніж хотіла, тому було ніяково.

Кам'яна усипальниця, в західній частині великого цвинтаря, здавалася казковою в червоних променях сонця. Світило ще не встигли сховати рідкі хмари, тож зараз це місце було чарівним і, в той же час, моторошним. Особливо тепер, коли купалося в крові небесної зірки, що віщувала бурю.

Всередині було по-своєму гарно – смерть та морок зачаровували, дарили спокій. Він пронизав кам'яні стіни та гроби, прикрашені вічними квітами, вирізьбленими з каменю, та лозою, що пробилася крізь тріщину в підлозі. Вперта рослина ніби була нагадуванням про те, що життя завжди перемагає смерть. Але, чи перемагає? Хіба між ними йде суперництво чи бій? Ні, вони тісно пов'язані між собою. Смерть, народження, життя. Це цикл, який для кожного означає щось своє. Для кожного в ньому свій сенс.

– Привіт, – тихо промовила я, зупинившись біля кам'яних, вічних лож. – Вибачте, я прийшла з запізненням. Та я не забула вас.

З шумом зітхнула та опустила поруч з іменами сині, мертві квіти. Ні, вони були живими, але саме ці квіти – тель, були останніми супутниками мертвих. Їх вкладали в руки мерців, їх приносили до могил.

– Знаєте, – я усміхнулася, – цей рік став по-справжньому жахливим. Хоча, я впевнена, що не шкодую про нього. Тільки про вашу смерть... Тато, пам'ятаєш Артура? Він нещодавно повернувся в Асте. Не уявляю, чому йому раптом закортіло покинути столицю та віддати своє життя меланхолійному Хорту. Тут так нудно. Нічого не відбувається. Мені іноді здається, що час просто обходить стороною це місто. Хоча, спочатку усім ввижається, що він досить жвавий з усіма хортівськими розвагами, стадіонами та клубами, але навіть там час прискорюється не надовго. На три раунди чи одну ніч, заповнену голосною музикою. І, знаєте, гадаю, я навіть розумію Яра. Це місто повільне, але воно ласкаве, ніби велетенський, ситий дракон. Він не бажає кудись поспішати, адже тільки поїв і вже засинає на купі скарбів... Але... я не впевнена, що хочу тут залишитись. Дивно, проте це так. Цей простір здається в'язким, ніби болото з його отруйними газами. Можливо, я просто бажаю жити в іншому темпі? Не знаю. Я вже нічого не знаю. І що робити зі своїм життям також.

Втомлено притиснулась потилицею до холодної стіни, розглядаючи павутину в кутку під самою стелею. Був час, коли я проводила тут багато днів після власної трагедії. Скільки? Я сиділа тут близько місяця, повертаючись до дому лише для сну. А потім мене знову витягнув Чарлі.

Весь той час я не розмовляла, але він змушував повернутися до, більш-менш нормального, життя. Чарлі слідкував навіть за тим, щоб я не пропускала прийоми їжі, хоча їла я раз в день. Іноді – два рази. А потім він заборонив з'являтись на кладовищі та відвів мене до Томаса.

Тоді я почала справлятися інакше. Моїм порятунком став ринг, який зовсім скоро запам'ятав моє ім'я. Я також звільнялася в клітці. Тоді, в якийсь момент, зрозуміла, що живу помстою. Коли відчула насолоду, побачивши кров супротивника на своїх руках, уявляючи на його місці тих, хто відняв мою сім'ю. Я була близька до того, щоб почати вбивати бійців, які насмішкувато посміхалися, стоячи навпроти. Мене зупиняв гонг. Кожного разу. І я була вдячна цьому звуку, чиє тремтіння миттю розповсюджувалося по всьому залу.

Та за межами стадіону Томаса, я залишалася леді Хегелін. Графиня, яка не має жодного відношення до Саманти Лін.

Подвійне життя, що, як виявилося, почало руйнувати мене зсередини. Саманта та Скарлет – дві ролі, які я грала на відмінно, і в яких не відчувала себе собою. З однієї людини я зробила двух. І це стало проблемою.

– Я скажу вам, коли прийму остаточне рішення, – промовила я, ласкаво погладивши мідні таблички з рідними іменами. – Обов'язково. Я ще прийду. Можливо, розкажу вам більше про те, як минув цей рік. Відпочивайте.

Усмішка вийшла сумною, але я не засмучувалася. Взагалі не була певна, що вони чують мене там, в царстві Араану. Але, здається, це вже не так важливо. Навіть якщо їхня примарна присутність просто ілюзія, якою я досі тішу себе, я не хочу припиняти це.

Покинувши усипальницю, я важко опустилася на кам'яну лавку біля чужої могили. Землі вже ледь торкалися останні промені сонця, яке опускалося за горизонт, і небо потрохи темніло.