Розділ 10.

На ранок гроза зупинилася. Про негоду зараз нагадувало лише похмуре небо та мокра, після довгого дощу, земля. Вулиці були майже порожніми, що так незвично для Хорту. Тут, на півдні країни, люди не дуже любили затяжну негоду. Чомусь для більшості місцевих жителів темні, майже чорні, хмари, були причиною поганого настрою.

Мене ж гроза заспокоювала. В похмуру погоду могла дихати вільно, заповнюючи легені трохи вологим та сирим повітрям. Я важко переносила спеку й завжди раділа осені та зимі. Вони давали можливість вільно дихати.

І зараз, не дивлячись на мокрі вулиці та холодний вітер, йшла до університету, не бажаючи скористатися послугами міського візника. Я часто ходила пішки, навіть коли потрібно було поспішати – просто виходила трохи раніше, щоб встигнути.

Та найбільше любила вітер і, здавалося, стихія також, по-своєму, виражала свою симпатію до мене. З самого дитинства ніби взяла мене під своє прозоре, але сильне крило. Проте, я не була стихійником. Лише могла заповнювати символи власною силою, щоб досягти якогось результату. Впоратися з чистою енергією завжди було важко – вона не підкорялася, а, частіше, просто брала гору наді мною. Як тоді на рингу – я просто впадала в якийсь транс і сила знищувала супротивника, захопивши контроль над тілом. Через це й попросила перерву.

Мої емоції, не маючи виходу, посилювали магічну енергію. Саме тому я намагалася не покладатися на власну магію – в мене не було довіри до неї. Можливо, через це вона й мстилася, показуючи, що не нашкодить мені та захистить від інших. Від тих, хто може нашкодити мені.

Вранці, покидаючи дім, я зрозуміла, що Амеліс ще спить, тому перекусила вчорашньою випічкою та кефіром. Будити хатню робітницю не хотілося, як і спілкуватися будь з ким.

На подив, я відчувала спокій. Зараз не було нав'язливого бажання шкодити собі через почуття провини, хоча, саме цього дня рік тому все і сталося. Провину замінила тиха туга, яка здавалася більш природним почуттям, ніж всі ті емоції, які заповнювали мою свідомість останніми днями.

Сьогодні лише одна лекція, яка стояла другою, тому я поспішила до потрібної аудиторії, поки коридори не заповнили студенти. Я не хотіла нікого бачити, але розуміла, що оточуючі не винні в моїх почуттях чи в тому, що трапилося. Просто потрібен був час пережити смерть батьків, які були невід'ємною частиною мого життя.

Перед очима досі стояв образ матері – темне волосся зібране в просту, але елегантну зачіску, а струнку фігуру підкреслює гарне, синє плаття під колір очей. Вона завжди була спокійною, проте з міцним стержнем всередині. Щаслива усмішка з'являлася на її устах, коли погляд знаходив мене, чи батька. Тато був таким ж гарним, міцним та високим. Здавалося, роки майже не змінили їх. На вік обох вказували лише зморшки в куточках сяючих очей. Батько був сином герцога, але втратив титул, коли одружився на матері, молодій графині Хегелін. Навіть прізвище Рей він залишив у власному минулому. Зеленоокий, з каштановим волоссям та дивними татуюваннями, що, ніби змії, повзли по сильним рукам до міцних грудей. Вони були неймовірно щасливими один з одним. Це щастя пов'язувало нас трьох невидимими, але міцними нитками.

Зупинившись біля вікна в просторому приміщені, де скоро почнеться заняття, я мимоволі зняла з лівої руки мереживну рукавичку. Сліди, що залишила моя злість та дерев'яний манекен, стали світлішими, але, я знала, що просто так вони не зникнуть. Проте, зараз я не хотіла позбавлятися від них.

– Шрами дивним чином пасують тобі, – знайомий голос за спиною змусив здригнутися. Проте, повернутися мені не дозволила широка, чоловіча долоня, яка легко стиснула мою власну, позбавлену рукавички. – Ніби розповідають твою історію, в якій багато болю.

– Чому ти тут? – запитала я. На мить захотілося забрати руку з його долоні, але, ніби заздалегідь відчувши це, парубок трохи сильніше стис мої пальці.

– Можна я не буду відповідати на це питання? – зітхнув Алекс, тепло тіла якого я відчувала навіть крізь щільну тканину власної сукні. Він стояв дуже близько, але торкався мене лише рукою.

– В тебе також зараз почнеться лекція, – промовила, нарешті повернувшись до нього. Я забрала руку з чоловічої долоні та почала спостерігати за змінами в аурі стихійника. – Не боїшся запізнитися?

– Повір, зовсім скоро всім буде не до занять, – відповів парубок, не відводячи зелених очей від моїх власних. – Хотів спочатку знайти тебе.

– Про що ти? – запитала, помітивши щось дивне в чарівній зелені навпроти. Він хотів сховати власні емоції, але не став відводити погляд.

– Ти дізнаєшся про це, – пообіцяв Алекс, поглянувши на мене, – але не від мене.

– Тоді навіщо ти шукав мене? – поцікавилася, відчуваючи, як моя власна туга за батьками стає сильнішою. Я бачила, як змінювалася його аура під впливом емпатії. Тепер припущення щодо неконтрольованності цих здібностей, здавалося безглуздим.

Алекс знизав плечима, усміхнувшись мені. І ця усмішка була відповіддю моїм думкам. Але питання ігнорувати таки не став.

– Ти дізнаєшся про все згодом, – промовив хлопець, – якщо не опинишся занадто близько до прірви раніше.

– Хто ти? – питання, яке прозвучало в тиші аудиторії раніше, ніж я зрозуміла його. Але забирати слів назад не бажала.

– Один з тих, хто несе справедливість цьому світу, – спокійно відповів. – Зовсім скоро настане новий час і я хочу, щоб ти стала свідком цієї ери.

Він дивився так само спокійно, як і звучав його рівний голос, дозволяючи мені осмислити сказані слова. Не дарма я з першого погляду помітила в цій невинності небезпеку. Зелені очі сяяли якимось дивним фанатизмом, дивуючи власною впевненністю в сказанному.

– Зробити мене свідком нової ери? – ошелешено відгукнулася. – Що ти таке говориш? Яка ще ера?

– Ти дізнаєшся про все, коли прийде час, – похитав головою молодий чоловік, знову повторюючи одне й те ж. – Не біжи в майбутнє, не проживши теперішнє. Краще переймайся тим, щоб прожити довше. З твоєю вправністю знаходити собі проблеми – це буде складно зробити. До того ж, я б не ігнорував прокляття, що досі отруює твоє тіло. Звісно, якщо не хочеш знову побувати на межі.