Розділ 8.

Скарлет Саманта Хегелін

Не знаю, як довго ми сиділи з Яром перед каміном, святкуючи алкоголем чи то зустріч, чи то мій порятунок, але, в якийсь момент, я зрозуміла, що засинаю. Помітивши це, друг усміхнувся, після чого вирішив, що пора завершувати посиденьки.

Він провів мене на другий поверх, виділивши гостьову кімнату. Моїх сил вистачило тільки на те, щоб прибрати кімнату від пилу, після чого я опустилася на постіль. Свідомість поглинула темрява сну, щойно голова торкнулася подушки.

На щастя, вночі мене не турбували жодні сни, та й прокинулася я в гарному настрої. За вікном досі стояла стіна дощу. Зрідка темне небо розрізав спалах блискавки, а скло вікон тихенько дзвеніло, ніби відповідаючи грому. Не дивлячись на негоду, в домі було затишно. Здавалося, кам'яні стіни будинку були надійніші за фортецю. Принаймні, зараз для мене вони були саме такими.

Спустившись на перший поверх, я помітила друга на кухні. Яр возився з чашками, в які розлив гарячий чай, після чого поставив їх на стіл. На дерев'яній поверхні вже стояла гаряча випічка, моє улюблене, шоколадне печиво та пиріг з ягодами. Невже він встиг вже навідатись до найближчої кондитерської? Хоча, судячи по їжі, кондитерська не належала цьому району.

– Коли ти встиг? – здивовано запитала, наблизившись.

Помітивши мене, хлопець усміхнувся і кивнув на стілець, запрошуючи сісти.

– Я рано прокидаюсь, – знизав плечима Артур, сідаючи навпроти. – А сьогодні в мене ще й гості. Та й їсти тут дійсно нічого не було, тож вирішив трохи прогулятись.

– Ти ж не любиш шоколад, – згадала я, знову звернувши увагу на печиво.

– Я ні, – погодився парубок, взявши собі булочку з абрикосом, – а ти, наскільки я пам'ятаю, його обожнюєш. Чи вже ні?

– Обожнюю, – мимоволі усміхнулася, потягнувшись за круглим печивом та великою чашкою чаю. – Дякую.

– Завжди будь ласка, – легко відгукнувся друг, не зводячи з мене погляду великих, сірих очей. Здавалося, він бачив мене наскрізь, вдивляючись в очі власними, незвично холодними. – Ти сьогодні будеш на заняттях в університеті?

– Ні, – я відвела погляд першою, повернувши увагу їжі. – Хочу сьогодні влаштувати собі невеликий вихідний. А ти? Зайнятий сьогодні?

– На жаль, – зітхнув Артур. – Потрібно зустрітися з Ноелем, а потім дізнатися дещо стосовно роботи.

– Ти хочеш залишитися в Хорті? – здивувалася я. – Але чому? В столиці в тебе був більший вибір, та й взагалі...

– Я від початку не збирався там залишатися, – різко відповів парубок. – Чи ти проти, що я повернувся?

– Ні, звісно ж ні, – я зітхнула, зробивши ковток. Погляд мимоволі застиг, щойно знайшов вікно за спиною друга. Гроза розійшлася не на жарт і ця велич негоди зачаровувала.

– Вибач, – раптом промовив Яр, відставивши свою кружку. – Я не хотів тебе образити. Скарлет... зустрінемось ввечері? Я би хотів поговорити з тобою більше.

– Ти не образив мене, – здивовано відповіла, поглянувши в сірі очі. – Так, якщо хочеш, ми можемо зустрітися, але тільки в мене вдома – я до самого вечора буду там.

– Це запрошення? – усміхнувся хлопець. – В будь-якому разі, я ним скористаюся. Тільки я не знаю твоєї нової адреси. І чому ти вирішила сидіти вдома весь день?

– В мене є одна справа, хотілось би завершити її як можна скоріше, – знизала плечима, усміхнувшись у відповідь.

Здається, дивна, трохи різка, атмосфера зникла, а на заміну їй прийшло щось тепле та знайоме з дитинства. Щось, що пов'язувало двох малих дітей, які були протилежністю один одного – обоє з чорним волоссям, але на цьому схожість завершувалася. Постійно в сажі, худий, але швидкий та сміливий, хлопчик, чиїм домом з народження був Асте, та дівчинка, що вічно знаходила неприємності в бідному районі через належність до аристократичного роду. Артур з дитинства захищав мене, ми разом почали тренуватись у Томаса, під пильним наглядом Чарлі. І вже через декілька років він став наймолодшим бійцем, чиє ім'я знали навіть за межами міста. А потім сім'я мого друга дитинства переїхала до столиці – його батько отримав гарну пропозицію по роботі. І ось зараз він чомусь повернувся.

Я була рада бачити друга, дуже рада, але спочатку здавалося, що вже ніщо не буде таким, як раніше. І зараз, зрозумівши, що все по-старому, я мимоволі зітхнула з полегшенням. Мій друг залишився мені другом.

Ми поснідали і я переодягнулась у власну сукню, яка встигла повністю висохнути біля каміну, та попрощалася, повідомивши свою нову адресу.

Артур позичив мені власний плащ, капюшон якого я відразу накинула на голову, ховаючись від дощу, та поспішила до міської карети. Остання саме збиралася покинути Асте, щойно привезла невідому жінку, тому до власного дому я дісталася в комфорті.

Заплативши за дорогу, я вже через двадцять хвилин покинула транспорт.

В будинку було тихо, тільки на кухні чувся тихий шум, повідомляючи про присутність Амеліс – моєї хатньої робітниці. Дівчина рідко залишалася на ніч, адже я жила, здебільшого, в гуртожитку, але тепер попросила залишити її. Я здогадувалася, що це через її бісових родичів, які відбирали всю зарплатню повнолітньої племінниці.

Та, в будь-якому разі, дівчина мені подобалася. Вона не брала чужого, навіть їжу, яку готувала сама, хоч і з продуктів, придбаних за мої кошти, поки я не змусила їсти зі мною. Досі пам'ятаю цю розмову, коли я повернулася до дому одного вечора.

Попросивши скласти мені компанію за вечерею, я помітила, як вона зніяковіло відвела очі. Напевно, Амеліс було незручно переді мною через свій шрам – глибокий та рваний, він перетинав праву сторону її обличчя. Дівчина постійно ховала його довгим, каштановим волоссям.

– Все добре, Амеліс, – промовила я, взявшись за столові прибори. – Просто поїж зі мною. Я ненавиджу їсти наодинці.

– Але ж... – вона розгублено підняла на мене великі сірі очі. Отямившись, знову опустила погляд на підлогу. – Вам не варто сидіти за одним столом зі слугами. А як хтось дізнається? Леді Хегелін, вас не зрозуміють.