Розділ 4.

Останні десять хвилин я стояла перед шафою, не уявляючи, що варто одягнути на зустріч з Алексом. Він мав зайти за мною десь через півгодини, а я досі була не готова.

Агнеса вчора так і не повернулася, як і сьогодні вранці, тому я справедливо вирішила, що повернеться вона вже перед початком занять. Без подруги було важко обрати вбрання, адже сама я не зовсім розуміла, який образ буде більш вдалим.

З шумом видихнула, після чого взяла першу сукню, що потрапила на очі. Надто багато думок про якесь побачення, тим паче, з новим знайомим. Чому я взагалі так переймаюся? Я просто хотіла відпочити та відволіктися. Нічого більше.

Обрана сукня була легкою, трохи нижче коліна, гарного, зеленого кольору. Широкі, шовкові рукава до ліктів, відкриті плечі та легкий корсет з гарною вишивкою. Образ доповнили чорні босоніжки на підборах та легкі мереживні рукавички. Волосся я залишила розпущеним, тільки прядки біля скронь підхопила шпильками.

Я встигла лише задоволено усміхнутися своєму відображенню в дзеркалі, коли пролунав стук в двері. Схоже, Алекс любить пунктуальність. Що ж, це добре.

За дверима дійсно стояв мій новий знайомий. Алекс був одягнений в світлу сорочку з коротким рукавом та темні брюки. Хлопець тримав в руках гарний букет з ніжними квітами.

– Привіт, – трохи ніяково промовив той. – Чудово виглядаєш.

– Привіт, – я мимоволі усміхнулася. – Дякую, ти теж.

– Дякую, – здається, його щоки трохи почервоніли. – Ох, це тобі.

Він простягнув мені букет, який я прийняла з вдячністю. Попросивши його трохи почекати, я набрала води та залишила квіти в вазі.

– Чесно кажучи, я до останнього не вірив, що ти підеш зі мною, – промовив хлопець, щойно ми відправились на вихід із університету. – Гадав, це розіграш.

– Невже я зовсім не викликаю довіри? – усміхнулася я.

– Я не це хотів сказати, – зніяковіло промовив Алекс. – Просто... ти ніколи не погоджувалася на побачення з іншими. Я навіть не розраховував на твою згоду.

– Але все одно запросив, – моя усмішка стала ширше.

– Вирішив ризикнути, – він усміхнувся у відповідь.

– Не шкодуєш?

– Ні, звісно ж ні, – Алекс поглянув на мене з несподіваним теплом.

Як виявилося, ми вчилися на одному курсі, тільки за різними спеціальностями, тому не дивно, що я не помічала його раніше. Проте, здається, це зовсім не засмучувало парубка. Він радо розповідав веселі історії, які траплялися з ним та його другом, змушуючи щиро сміятися у відповідь та ставити уточнюючі питання.

Здавалося, він був у захваті, ділячись зі мною історією власного життя, хоча й не розповідав про сім'ю, тільки про друга та їхні спільні пригоди.

Мені подобалося проводити з ним час, адже він не змушував розповідати щось у відповідь. Я була впевнена, що Алекс помітив мою замкнутість і була вдячна за те, що він не став загострювати на цьому увагу. Часто ставалося так, що мало знайомі люди намагалися розговорити мене, аби краще дізнатися, проте я замикалася в собі ще сильніше. З Алексом було інакше.

Я дійсно змогла розслабитися та на кілька годин забути про все. Так, як я і хотіла.

Ми просто гуляли містом, коли хлопець запропонував посидіти в кав'ярні, де провели ще близько години. Перекусивши випічкою та гарячим шоколадом, я зрозуміла, що не шкодую. Не шкодую, що не залишилася в ліжку, як хотіла з вечора, та таки пішла на побачення.

З Алексом я провела всю другу половину дня до самого вечера. З ним було легко, він не давав зануритись в негативні емоції та роздуми, постійно розповідаючи щось цікаве. Але й сидіти тут до самого ранку я також не збиралася.

Хлопець проводив мене до самого дому, коли дізнався, що повертатися до гуртожитку я не збираюся. Я не боялася ночі та прогулянок на самоті, все ж таки, зараз я жила в спокійному районі, але така турбота була приємною.

– Я ненавиджу схід сонця, – раптом зізналася, коли ми вже підходили до будинку. – І сонячний ранок також. Взагалі сонячну погоду не зовсім люблю. А захід сонця, бурі та грозу обожнюю.

– Правда? – він з цікавістю повернувся до мене. – А я люблю сонячний ранок. І зустрічати сонце вранці. Знаєш, тобі підходить гроза та захід сонця. До того ж, одночасно. Захід завжди гарний, тоді як схід надто яскравий.

– Гадаєш? – я мимоволі усміхнулася. – Я завжди вважала, що моя любов до темряви лише відображає мене.

– Це в чому?

– Ну, замкнутість? – я знизала плечима. – Агнеса впевнена, що я надто похмуро виглядаю, тому відштовхую від себе.

– Ніколи не помічав тебе похмурою, – задумливо відгукнувся Алекс. – Ти завжди спокійна. І не скажеш, що за цим спокоєм гроза та бурі. Просто помітно, що ти не зацікавлена в людях навколо. Хоча, можливо, це тому, що поруч не ті, хто здатен тебе зацікавити?

– Он як, – здивовано промовила. Що ж, я навіть не замислювалася про це раніше. – Ну, ось ми й прийшли. Дякую тобі за цей день.

– Так, час швидко минув, – здається, в його голосі ледь помітно звучить сум, проте, коли він знову подивився на мене – на устах парубка була усмішка. – Сподіваюся, тобі сподобалося. Не хотілося б, щоб ти шкодувала про змарнований час зі мною...

–Мені сподобалось, – я не стримала усмішки у відповідь. – З тобою було весело.

– Правда? – тепло запитав він і я кивнула. – Радий це чути. Можливо, ми ще зможемо провести час разом? Як щодо другого побачення?

– Все можливо, – знизала плечима, не відводячи погляду. – Але всі найближчі дні я буду зайнята.

– Он як, – тихо промовив Алекс, схоже, вирішивши, що я не бажаю продовження. – Що ж, тоді побачимось в університеті.

– Буду рада тебе бачити, – я простягнула долоню, але не відразу зрозуміла, що ця моя звичка не зовсім підходить до ситуації.

Проте, коли я хотіла забрати руку, хлопець раптом стиснув її своєю та м'яко, але впевнено притягнув мене в свої обійми.

Я розгублено завмерла, не знаючи як відреагувати, тому просто стояла, невпевнено обійнявши його за талію. Мені подобався його запах – кава та кориця, і я мимоволі заплющила очі, вже більш впевнено обіймаючи його.