Розділ 1.

Трохи раніше...

Діставши еластичні бинти, я прийнялася замотувати руки вже звичними рухами, як було завжди протягом п'яти років. Ринг, клітка – це було моєю маленькою свободою, від якої я не відмовилася навіть на прохання батьків.

Так, в нашому суспільстві моє хоббі було неприйнятним, але вже минув рік відтоді, коли думка аристократів ще хвилювала мене. Все одно я не почувалася своєю серед них.

Тільки тут, на підпільному стадіоні Томаса, виходячи на ринг, чи борючись в клітці, я відчувала себе собою. Особливо останній рік.

Біль змушував отямитись, кожного разу підводитись та вигравати. Скільки золотих монет вже заробив Томас на моїх боях? Здається, більше, ніж на комусь іншому.

На ринг рідко виходили представниці жіночої статі, тому від мене ніхто не чекав перемог. Будучи впевненими в моїй нікчемності, глядачі та гості підпільних боїв спочатку ставили все на моїх супротивників. Мені здається, кожен з них втратив в ті часи можливість розбагатіти так, як це робив Томас, який від початку знав, на що я здатна.

У виправдання організатора цих боїв, можу сказати лише те, що він попередив гостей ще тоді – на них чекає сюрприз. Як виявилося, приємним він був тільки для нього та для мене – що вже там, я також змогла заробити на власних перемогах.

– Впевнена, що хочеш туди йти? – запитала Агнеса, моя єдина подруга. Дівчина простягнула мені пляшку з водою, але я знала, що, не дивлячись на зовнішній спокій, вона хвилюється.

– Як завжди, – я знизала плечима, з вдячністю прийнявши до рук пляшку. Зробила декілька ковтків, перш ніж повернути воду подрузі, а потім знову поглянула в зеркало. – Що ж, якби мене бачив хоч хтось з нашої аристократії, він би не повірив власним очам. Я досі дивуюся, що моє ім'я не відоме серед тих, кому його знати не потрібно.

– Ну, мало хто буде базікати зайве за територією стадіону, – вона зітхнула. – До того ж, аристократів тут не буває, а якщо й заглядають – я впевнена, вони розуміють, куди потрапили. Та й місцеві вважають, що ти донька Чарлі, а до нього всі вже звикли.

– Так, конфіденційність і рятує, – я мимоволі зітхнула. – Шкода, що не можна змінити зовнішність. Так було б спокійніше.

– Ну, тобі то хвилюватися нічого, – усміхнулася Агнеса. – Залиш сумніви на випадок, якщо в наше місто заявляться перевіряючі зі столиці, зараз вони тобі лише заважатимуть. Що ж, перша леді рингу та клітки, твій вихід.

Усміхнувшись у відповідь, я на мить стисла долоні в кулаки, перевіряючи наскільки зручно лежать бинти. Що ж, затримуватися дійсно не варто. Потрібно закінчити цей бій як завжди – в мою користь.

Варто було повернутися спиною до Агнеси та побачити перед собою вузький, темний коридор, і усмішка зникла з мого обличчя. Коли востаннє я відчувала себе вільною в клітці? Давно. Ще до того, як... ні, я не хочу думати про це. Не зараз.

Тепер клітка стала моєю в'язницею. Весь останній рік я боролася так, ніби від цього залежить моє життя. Можливо, воно дійсно залежало від цих боїв.

Варто було опинитися перед кліткою, всередині якої вже чекав мій супротивник на сьогодні, і магічні кристали над головою змусили на мить прикрити очі. Так було завжди, всього на декілька ударів серця, але очам потрібні були ці миті, аби адаптуватися до яскравого освітлення.

Мене помітили одразу. Натовп зайшовся свистом та бадьорими криками, глядачі повторювали моє ім'я та ім'я того, з ким я зустрінуся сьогодні. Всім було цікаво побачити фінал цього бою.

Сьогодні в клітці був Гарі Тенор – справжній велетень з крупними рисами обличчя, маленькими карими очима та рудим волоссям. Він був в одних широких штанах, не приховуючи своє треноване тіло, та з бинтами на руках – напевно, стиль бою в нас схожий.

Перед тим, як зайти в клітку, я озирнулася, бажаючи побачити серед глядачів тільки одну людину. І я побачила. Чарлі сидів в ложі для спеціальних гостей, схоже, по розпорядженню Томаса, та не відводив від мене темних очей. Перехопивши мій погляд, він усміхнувся та притис правий кулак до серця. Віддати своє серце цьому бою.

Усміхнувшись, я повторила його жест, не звертаючи жодної уваги на ґвалт навколо. Я віддам своє серце цьому бою. Тому що ти дивишся, Чарлі. Я буду боротися. Сьогодні ще буду.

Щойно за моєю спиною зачинилася клітка – стало значно тихіше. І я розслабилася. Вперше за цей тиждень. Вперше, після останнього бою.

Удар гонгу і я повертаю свою увагу Гарі. Він посміхається, ніби уявляючи мій програш. Так само, як і всі інші до нього. Я знаю цей погляд та цю посмішку – вони недооцінювали мене. Тому що я жіночої статі. Тому що я вдвічі менша за цих тренованих велетнів. А, можливо, й втричі.

Ось тільки, за роки, проведені чи то на рингу, чи то в клітці, я зрозуміла одне – груба сила програє хитрості, швидкості та кмітливості. І вона завжди програє, якщо нею не вміють користуватися.

В клітці я ніколи не піддавалася емоціям. Тут мав владу тільки розум та я сама. Почуттям тут робити нічого. Я це запам'ятала ще за час перших тренувань з Чарлі.

Різкий ривок Гарі в мою сторону, але я легко ухилилася, тому удар прийшовся по сітці. Я не поспішала атакувати – в мене був час, тому зараз я вивчала удари та поведінку супротивника. Поки що я просто не дозволяла себе дістати.

Різниця між боями в клітці та на рингу була лише в тому, що тут немає чіткого обмеження в часі. Ти б'єшся від гонгу і до тих пір, поки гонг не зазвучить знову. А звучить він тільки після того, як один з бійців вже не здатен піднятися на ноги та продовжити. Клітка жорстокіша, саме тому нелегальна. Її не можна покинути до перемоги, або до тих пір, поки не будеш переможеним.

Всі ті, хто зараз в залі та в ложах, хто з захопленням спостерігає за мною та Гарі – бажають видовищ. Вони хочуть жорстокості, вони платять за це золотом та сріблом.

Мені було байдуже на виграш, але не байдуже на перемогу. Для мене вона значить набагато більше, ніж для когось з тих, кого я знаю. Кого зустрічала тут раніше.