Пролог.

Вітер ласкаво торкався моєї шкіри, плутаючи в подолі легкого, літнього плаття та намагався відштовхнути від парапету. Стихія ніби наперед знала, що я тут роблю. Чому в негоду стою над цією прірвою. Вітер знав і був проти, я майже чула його прохання зупинитися. Але ж, звісно, це лише моя уява.

Можливо, навіть божевілля.

Я знала, що це занадто для когось, ось тільки, для мене це був єдиний вихід. Дійсно вихід, а не божевілля. І зараз я була рада тому, що стояла тут одна. Вони б не зрозуміли.

До болю стисла пальцями перила, що поки ще відділяли мене від синьої безодні внизу. Вітер ганяв хвилі глибоководної, широкої річки, тому зараз стихія нагадувала монстра, що чекає нашого зіткнення. Вода з шумом вдарялася в опори мосту – здавалося, вона вже втрачає терпіння. Моя уява розігралася, тому я знала, що вона злиться на мою повільність. Що ж, ми з цією стихією ніколи не мали спільної мови. Можливо, це шанс все виправити?

Глибоко вдихнувши холодне повітря, я на мить закрила очі, намагаючись знайти відповідь в середині. Ту відповідь, яку я шукаю вже дуже довго. Занадто довго. Я її не знаходила.

Страху не було, ні, я вже давно припинила боятися, але зараз я просто не була впевнена в собі. І все ж таки, я з легкістю забралася на перила і ледь втримала рівновагу, коли вітер з усієї сили штовхнув мене в груди, назад, ніби бажаючи зупинити. Змусити отямитись.

– Я знаю, що роблю, – тихо, тільки для однієї стихії, промовила я. – Дякую тобі.

Більше я не чекала, в одну мить відштовхуючись від перил. Здавалося, за це коротке падіння я можу задихнутися – вітер ніби бажав втримати мене, направивши на тіло надто сильний потік, але не встиг.

З грохотом і бризками води я відчула відголоски болю в долонях, що на мить охопив всю спину та кінцівки. Через біль в очах відразу потемніло.

Моє тіло повільно спускалося все нижче, ніби ревуща ріка прийняла мене в свої задушливі обійми. Легені з болем покидав останній кисень, а я, нарешті, знайшла відповідь на власне запитання.

Що ж, я очікувала на такий фінал, але, напевно, десь глибоко всередині сподівалася на іншу відповідь. Протилежну тій, яку отримала зараз.

Світло повного місяця вже не торкалося тих глибин, які радо приймали в свої обійми моє втомлене тіло. Зараз тут відчувалася зовсім інша сила. Первісна стихія, що мала власну свідомість та правила. Перш ніж безсилля остаточно зморило тіло, я ще встигла побачити дивні, сині візерунки на прозорому силуеті. Це і була та сила, що звала в свої глибини?

Що ж, навряд чи вона дозволить мені вибратися. Та й чи треба? Ще зовсім трохи, і я остаточно зникну.