Навчити мріяти не так уже й складно

Минуло ще кілька днів. Римма з Фіорелою ще більше зблизилися — і навіть навчили деяких птахів мріяти, що було не так уже й складно, бо немає нічого у світі, що могло б встояти перед веселим дитячим сміхом і вірою птаха у мрію.

Тепер Матінка Казкового Світу почувалася краще, адже птахи-колискарі відновили свій спів, і діти з кожним днем бачили все менше кошмарів.

— Що буде далі, Матінко? — запитала Солясі, ухиляючись від птахів, які весело порхали у небі. — Маленькі бешкетники! Як добре, що з нами Римма — тепер у нас є надія, що всі птахи-колискарі згадають про мрію, а хто не знав — познайомляться з нею.

— А я ніколи не забував про мрію! — долинуло від хмаринки, що пахла чебрецем і медом. Це був Лірум, який щойно підлетів, важко переводячи подих.

Солясі засміялася на повні груди:

— Справді, ніколи не забував, говориш?

— А по-твоєму, чому я так довго літаю? — образився Лірум, і Солясі здалося, що декілька його пір’їнок потьмяніли.

— Е-е-е, Ліруме...

— Так?

— А не політати нам над фонтаном? Давненько ми з тобою цього не робили!

— Ще чого — ми ж не діти! — буркнув Лірум, а тоді, не втримавшись, розправив крила й здійнявся над хмариною.

У ту ж мить він став схожим не на старого птаха-колискаря, а на молодого співця неба: крила його знову забриніли кольорами вечірньої зорі.

Він зробив широкий змах і полетів до фонтану, а Солясі, усміхаючись, кинулася за ним, думаючи, що, можливо, саме так він поверне барви своїм пір’їнам.

Вони весело кружляли над фонтаном, і бризки води розліталися навсібіч, падаючи на хмарини дрібними іскорками. Сонце гралося у тих краплинах, і здавалося, що небо сміється разом із ними.

Фіорела з Риммою стояли неподалік і не могли стримати сміху — надто вже кумедно виглядали ці два поважні птахи, що забули про все на світі й літали, як колись у юності.

Та раптом Фіорела стихла. В її очах з’явився замислений блиск.

Вона згадала ту саму картину — єдинорога, що стоїть серед сяйва. І подумала:

«Так хто ж така Римма? І де ця Люмінелія?»

Фіорела ще не знала, що Люмінелія — це і є та країна, де завжди світить сонце й чується дитячий сміх, де струмують алмазні води й трубить Золотий Ріг.

«Я тебе чую», — промовила подумки Римма.

— О-о-о... — здивувалася Фіорела, бо вперше почула голос дівчинки у своїй голові.

«Риммо, а коли ти навчилася говорити думками?»

«Не знаю», — відповіла дівчинка після короткої паузи. — «Мені здається, так було завжди... ще до зустрічі з Матінкою Казкового Світу».

— О-о-о! — ще раз вигукнула Фіорела, і від здивування її пір’я забриніло зоряним сяйвом. — Нам ще стільки потрібно дізнатися!

Римма не встигла відповісти, бо в ту ж мить вони почули голос:

— Риммо! Риммо!

— Хто це? — прошепотіла Фіорела, прислухаючись до лункого поклику, що долинав десь ізнизу.

— Це мама мене кличе... — тихо сказала дівчинка.

Вона подивилася вниз — і вперше побачила крізь прозоре сяйво хмарин знайомий дах свого дому. Мама стояла біля вікна й витрушувала ковдру з пташиним візерунком.

— Вже час повертатися додому, Фіорело... — прошепотіла Римма, відчуваючи лагідний смуток на серці, бо цього разу її зв’язок із казкою став сильнішим.

«Ти ж повернешся, Риммо?» — Фіорела впала в обійми дівчинки, і в їхніх серцях пролунала колискова.

«Обов’язково...» — відповіла дівчинка подумки, заплющуючи очі.

Здавалося, що світ навколо повільно розчиняється у світлі — і знову чути мамин голос, теплий, справжній:

— Риммо, прокидайся, сонечко...

Римма розплющила очі — й побачила свою кімнату. Вона була справжньою, рідною, і дівчинці здалося, що подорож до Колисконаріуму була лише уві сні.

«Цього разу ти не спала, Риммо, — почула вона голос Матінки Казкового Світу. — Тебе у казку привела не мрія й не віра… а я. Ти вже це чула, пам’ятаєш?»

«Пам’ятаю...» — відповіла дівчинка, відчуваючи, як щось зігріває долоню. Вона відклала подушку й побачила на руці пір’їнку — рожево-фіолетову і водночас жовто-блакитну, ніби барви вечірнього та ранкового неба злилися в одну мелодію кольорів.

— Фіорело!

«Я чекатиму на тебе, Риммо!..» — почула вона голос птахині, і в серці забриніла нова мелодія — ніби обіцянка, що казка триватиме вічно, поки живі мрія й віра у дива.