Лірум у пошуку відповіді

Стіл зі стільцями зник так само несподівано, як і з’явився, і птахи разом із Риммою відправилися до зали співу у вежі, вкритій усіма барвами веселки.

Зала була така сама, як і вчора, тільки без інших птахів. Фіорела сіла на гілку, Римма стала поруч, а Лірум із Солясі розмістилися на трибуні.

— Риммо, ти готова? — запитала стара птахиня.

— До... чого? — здивовано спитала дівчинка.

— До співу, — відповіла Солясі. Пір’я на її крилах заблищало, наче місячне сяйво. — Матінка сказала, що я маю навчити тебе колисковій.

— Ну добре... Але чи не засну я, як і вчора?

— Не хвилюйся, цього разу це не станеться.

Солясі почала тихенько наспівувати ніжну мелодію, а дівчинка повторювала за нею слова, ловлячи кожну інтонацію. У голосі Римми звучала тепла щирість і мрійливість.

Лірум тим часом уважно спостерігав за Фіорелою. Його очі світилися і захопленням, і тривогою водночас. Він помічав кожну зміну: варто було Риммі заспівати — пір’я на грудях Фіорели світлішало, а крила вкривалися новими відтінками — то жовтими, то ніжно-блакитними, мов барви ранкового неба.

«Це щось неймовірне! — думав птах, намагаючись згадати, чи чув про таке раніше. — Матінко, ви це бачите?»

«Так, — озвався знайомий голос. Лірум помітив золотого метелика, що ширяв у залі. — Я теж спостерігаю. Сподіваюся, незабаром знайду відповідь. А ти, Ліруме, якщо бажаєш, можеш вирушити до Архіву».

Птах-колискар дуже хотів і далі бачити, як змінюється Фіорела, та ще більше прагнув дізнатися про причину цих змін. Тож він тихо вилетів із зали, прямуючи до міського Архіву.

Архів знаходився високо в небі, на самій околиці міста, ніби вирізьблений із прозорого кристалу. Його стіни були з тонких шарів льоду, що мерехтіли, наче дзеркала, а стеля складалася з хмар, крізь які пробивалося м’яке сяйво.

Коли Лірум увійшов усередину, його обгорнула тиша — тиха, як подих вітру перед світанком. Полиці архіву були зроблені з роси, що застигла у формі перлинних ниток, а на них лежали сувої з тонкого туману й книги, переплетені блисками замерзлих зірок.

Він пройшов поміж високих рядів і зупинився біля відділу легенд і пісень, де зберігалися найстаріші записи — літописи про дітей і тварин, які мали зв’язок із птахами-колискарями.

— Мені потрібні згадки про зміну оперення, — прошепотів Лірум, розгортаючи книги одну за одною, аж поки не натрапив на потрібну. Відкривши книгу, вкриту тонкою крижаною корою, він побачив рядки, що світліли, мов ранкове небо:

 «Є птахи, які пов’язані з дітьми небесами. І коли серця дитини й птаха відкриті до мрій, пір’я птаха оживає, набуваючи барв світанку. Це знак єдності, що може…»

— Вирвана сторінка... — зітхнув Лірум. — Але зрозуміло одне: Фіорела з Риммою пов’язані небесами. Їхні серця відкриті до мрій... Тому птахиня перетворюється на справжнього птаха-колискаря!