Коли колискова ще не звучить

Метелик здійнявся високо над вежею, покружляв над хмарою з птахами й полетів уздовж міста. Перед Риммою розгорнулося у всій красі місто-сновидінь: ліси, гори, ріки, ігрові атракціони.

«Навіщо їм атракціони? Їх точно побудували не для того, щоб розважати дітей…» — подумала Римма, міцно тримаючись за теплу руку Матінки й відчуваючи лагідний дотик вітру на щоках.

— Ти маєш рацію, Риммо, — відповіла Матінка Казкового Світу, подумки наказавши метелику спуститися на ігрову вежу. — Я створила їх для птахів.

— Для птахів? — здивувалася дівчинка.

— Так. Хоч вони й не люди, але й їм потрібен відпочинок. Птах-колискар ніколи не заспіває колискову, якщо буде стомлений чи засмучений. У вільний від співу час вони можуть займатися чим завгодно: читати, малювати, розважатися, навіть вишивати.

Римму це здивувало, бо вона завжди уявляла птаха-колискаря тільки співаком.

«Було б цікаво подивитися на картини, створені птахами…»

— Ти вже їх бачила, — усміхнулася Матінка й змахнула рукою. Двері у вежі, схожі на мушлю, відчинилися. — Хіба ти ніколи не помічала в небі хмарину, схожу на обличчя дитини чи на тварину?

— Так… Це їхня робота?

— Не завжди, але більшість хмарин справді намальована моїми птахами. Незабаром побачиш усе на власні очі.

Метелик тим часом спустився на вежу. Матінка з Риммою увійшли всередину. Коли дівчинка озирнулася — золотого метелика вже не було.

Усередині вежі було світло й пахло квітами, яких Римма ще ніколи не бачила.

— Куди ведуть ці сходи? — запитала вона.

— Терпіння, Риммо, — лагідно мовила Матінка.

Вони довго спускалися вниз і врешті потрапили до великої зали. Там панувало м’яке сяйво, схоже на світіння місяця. Лунав тихий шелест, і повсюди сиділи птахи-колискарі.

«Вони, як Фіорела, ще тільки вчаться…»

«Так, — почувся в голові голос Матінки, — їм ще далеко до справжнього співу».

Дівчинка з жалем дивилася на птахів, що сиділи на гілках рядами, немов учні в школі. У центрі зали стояла трибуна. Молоді птахи по черзі співали: хтось дзвінко, хтось невпевнено, а чийсь спів нагадував крик півня, за яким ганяється господар.

— Їхній спів дивний, — прошепотіла Римма. — Але все ж схожий на колискову.

— Так, але справжня колискова вже вклала б тебе в сон, — пояснила Матінка.

— О-о-о… А як я можу допомогти?

— Завтра дізнаєшся.

— А чому не сьогодні?

Матінка не відповіла, бо саме тоді з’явилася стара птахиня. Вона сіла на трибуну й заспівала. Її голос був глибокий і спокійний, мов подих вітру серед трав. Римма не втрималася, позіхнула й миттєво заснула. Тисячі золотих метеликів підхопили її й віднесли до покоїв.

«Матінко, це вона?» — запитала стара птахиня, продовжуючи співати.

«Так, — відповіла Матінка. — Солясі, закінчуй сьогодні раніше й відпочинь. Завтра я приведу її до тебе».