Колисконаріум

Римма зробила крок уперед, прижмуривши очі.

— Риммо, ти вже була на хмаринці, — тихо прошепотіла Матінка Казкового Світу. — Розплющ очі й просто вір… усе буде добре, я поряд.

— Так, я вірю! — відповіла дівчинка і зробила ще один крок у бік міста.

Римма відкрила очі й завмерла: перед нею простягалося місто, зовсім не схоже на звичне. Під ногами лежали хмаринки, стіни будинків були виткані з прозорого туману, а дахи скидалися на велетенські квіти.

— Тут прекрасно! — захоплено вигукнула Римма й побігла до хмаркової статуї-фонтану у вигляді метелика. — О-о-о! А це справжня вода!

— Так, вода справжня, — усміхнулася Матінка. — Ходімо до Озера Сновидінь. Фея повинна там трохи поспати. Весь час у ліхтарику для неї шкідливо.

— Чому? — здивувалася Римма.

— Тому що феї сну черпають свої сили з Озера Сновидінь, — відповіла Матінка, ведучи дівчинку далі.

Римма із захопленням дивилася на поверхню озера, що сяяло, мов дзеркало, і було вкрите сотнями хмаркових острівців, на яких спочивали феї.

— Неймовірно! — вигукнула вона. — Кожна з них укутана туманом і дитячим сміхом! Я не хочу прокидатися, якщо це сон!

— Цього разу ти не спиш, Риммо, — лагідно відповіла Матінка. — Тебе у казку привела не мрія й не віра, а я. Але… ти дійсно чуєш дитячий сміх?

— Так… Озеро Сновидінь збирає добрі дитячі сни, і з цього феї беруть силу?

— Риммо, ти дуже розумна для своїх семи років.

— Дякую! — усміхнулася дівчинка й побігла до центру озера, де стояв місток із кришталевого льоду. Вона впевнено ступила на нього, міцніше обіймаючи дерев’яний ліхтарик. Усередині ще спала фея сну, але сяйво над нею почало мерехтіти яскравіше.

— Ти радієш, що повернулася додому, королево фей сну?.. — прошепотіла Римма, обережно відкриваючи ліхтарик і занурюючи його у хмаринку ніжного рожевого відтінку. Маленька фея здійнялася над ліхтариком, туман із дитячим сміхом укрив її, і вона продовжила спати вже на своїй хмаринці. Варто було їй торкнутися хмаринки, як інші феї теж засяяли — немов сонячні промені.

— Римма ще особливіша, ніж я гадала, — прошепотіла Матінка Казкового Світу до золотого метелика. — Дізнайся більше про її сім’ю. Вона не може бути зі звичайної родини.

Метелик уклінно схилив крила і зник. Матінка тим часом підійшла до дівчинки, запрошуючи її перейти на інший бік озера. Там височіла вежа, вкрита всіма барвами веселки.

— Що у тій вежі? — запитала Римма.

— Якщо підеш — дізнаєшся, — загадково мовила Матінка з усмішкою.

Римма засяяла у відповідь і побігла вперед. Кожен її крок лунав, немов дзвін, складаючи мелодію. Матінка слухала й розуміла: ця нова пісня має велике значення.

— Мій час спливає… незабаром настане час нової мене, — прошепотіла вона сама до себе. Та все одно усміхалася, бо знала: усмішка робить чари сильнішими.

— Тут так гарно! Ви йдете? — покликала Римма, озираючись униз на Колисконаріум. Саме тоді сонце торкнулося обрію, і квіткові дахи розкрилися, пробуджуючи птахів-колискарів. Вони позіхнули, розправили крила й піднялися в небо.

Римма зачаровано дивилася, як птахи-колискарі летіли до вежі. Один за одним вони кружляли над дівчинкою, а тоді здіймалися ще вище. Вона підвела погляд і побачила, що на самій верхівці вежі висіла хмарина, яка пахла чебрецем і медом. Над цією хмариною вночі спалахували віконечка у сни.

«Птахи-колискарі готуються залетіти у віконечка у сни… — подумала Римма, вдивляючись у єдиного коричневого птаха. — Але чому він такий?»

«Бо лише зараз вона стає справжнім птахом-колискарем, — озвався знайомий голос. — Це Фіорела, і я хочу, щоб ви подружилися».

— Чому? — спитала Римма в Матінки, яка саме піднімалася сходами вежі.

— Тому що твоя подорож пробудила в ній чарівну силу, — відповіла Матінка, яка вже за мить опинилася поряд завдяки своїм чарам.

— Чому саме моя подорож пробудила її силу?

— Це я й намагаюся з’ясувати…

— Як?! Ви не знаєте? — щиро здивувалася Римма. Вона була певна, що Матінка знає все.

— Я знаю лише те, що відкрито моїм очам, — спокійно відповіла та. І, змахнувши рукою, викликала золотого метелика, такого ж величного, як метелики-статуї. Вона взяла Римму за руку, й вони обидві злетіли на його крилах.

У небі над Колисконаріумом лунав дзвінкий дитячий сміх, і навіть птахи дивувалися цьому чуду.