Фіорела

Десь далеко за хмарами, там, де сонце лагідно ховається за обрій, було місто, у якому жили надзвичайні птахи. Їхнє забарвлення сяяло ніжними фіолетово-рожевими відтінками, ніби було виткане зі світанкових променів. Деякі птахи мали золотаве оперення, а деякі світилися всіма барвами веселки — хоча такі траплялися рідко. Але всі вони мали особливий дар: їхній голос був таким тихим і м’яким, що навіть найнепосидючіший вітер затихав, щоб послухати.

Матінка Казкового Світу дала їм ім’я — птахи-колискарі — й навчила співати. Вони знали сотні колискових: одні звучали, як шелест осіннього листя, інші — як тихе плюскотіння річки, а деякі були схожі на сміх весняних дзвіночків.

Матінка поселила їх у місті серед хмар, щоб уберегти від людського ока й злих чаклунів. Та з часом серед них почали з’являтися птахи-колискарі коричневого кольору. Вони теж уміли співати, але їхній спів не міг заспокоїти дітей, і все частіше ті бачили кошмари. Тоді Матінка створила фей сну, щоб допомогти птахам, та сяючих колискарів ставало дедалі менше. І тоді вона вирушила на пошуки дива, здатного врятувати дитячий сон.

— У мою відсутність охороняйте вхід до міста! — наказала вона величезним метеликам і зникла.

Метелики поклонилися їй услід, стали обабіч брами й завмерли, перетворившись на золоті статуї. Дві постаті безмовно височіли над містом, розправивши крила. І відтоді птахи, що пролітали повз, не бачили міста — їх осліплювало сяйво метеликових крил. Так вони сторожили Колисконаріум і вдень, і вночі, пропускаючи лише птахів-колискарів та фей снів.

У Колисконаріумі не було звичних будинків. Замість каменю й цегли стіни були виткані з хмар і прозорого туману, а дахи скидалися на велетенські квіти, що розкривалися під першим промінням заходу сонця.

У самому серці міста розкинулося Озеро Сновидінь. Його поверхня сяяла, мов дзеркало, і була вкрита сотнями острівців-хмаринок. На них спочивали феї сну, укутані туманом, наче пелюстками троянд. Вони завжди спали, і лише птах-колискар міг розбудити їх уночі, а королева — будь-коли. Тож удень Колисконаріум дрімав, а з настанням ночі оживав.

Щоразу, коли на небі займалися зорі, птахи-колискарі розправляли сяючі крила й летіли до віконечок у сни. Одні світилися жовтим, рожевим, фіолетовим сяйвом, інші ж залишалися темними. І саме туди летіли птахи: темне віконце означало, що дитина ще не спить або її мучать кошмари. Одне віконце — один птах. Іноді їх було двоє: старший колискар брав із собою молодого, готуючи собі заміну.

— Фіорело, ти готова? — запитав старий птах свою ученицю, сідаючи на підвіконня.

— Так, — упевнено відповіла вона, розгортаючи крила.

— Ти що, збираєшся танцювати? — здивувався Лірум, майже пожалкувавши, що не обрав іншого птаха.

— Так мій голос краще звучить, Вчителю Ліруме, — тихо мовила Фіорела.

Вона ступила кілька плавних кроків, і повітря затремтіло від її рухів. Танок був сповнений ритму й таємниці: то повільний, наче плин хмар, то раптово легкий, як політ нічного метелика.

Коли Фіорела заплющила очі, з її дзьоба вирвався спів — чистий, як відлуння у горах, і ніжний, як колискова мати. Це був спів, якого Лірум аж ніяк не очікував почути. Він відчув, як пісня торкається серця дитини, а потім хлопчик заснув міцним сном — і снилися йому грайливі бджоли, що грали у баскетбол.

Птах-колискар подивився на молоду птахиню й здивувався ще більше, коли побачив, як кілька коричневих пір’їн на її крилі стали фіолетово-рожевими.

«Нарешті, — вигукнув подумки Лірум, — століттями не було гідної заміни!.. Ви це бачили, Матінко?»

«Я це відчула. Добра новина!» — почув він рідний голос.

— Ви це чули? — запитала птахиня.

— Так, у тебе гарний спів.

— Ні, я не про це... Мені здалося, що хтось говорив, але я не змогла розібрати слів...

«Вона однозначно продовжить наш рід... Матінко, як це можливо?»

«Не знаю... Можливо, справа в цій дівчинці... Мені потрібно перевірити».

«Дівчинці, Матінко?»

— Голос зник... Ви це не чули, Вчителю? — знову спитала Фіорела.

Лірум не міг її обманути, але й правди поки що не сказав. Він лише спокійно мовив:

— Ходімо, на нас чекають інші діти.

— А я гадала, що одне віконце — один птах.

— Правильно. Одне віконце — один птах, а не одна дитина — один птах.

— Зрозуміло... — тихо мовила Фіорела, вдивляючись у сон дівчинки. — Вона бачить кошмар. Покличемо фею сну чи спробуємо її заспокоїти?

Лірум нічого не відповів і просто заспівав пісню, яку вона ще ніколи не чула.

— Ходімо, — сказав він. — Фея сну незабаром прийде, а на нас чекають інші діти.

Вранці, коли всі птахи-колискарі вже спали, Фіорела сиділа у своїй кімнаті й дивилася на схід сонця.

— Воно прекрасне... — прошепотіла птахиня, і в її серці розквітла мрія. Вона уявила день, коли стане справжнім птахом-колискарем і співатиме дітям не лише вночі, а й удень, даруючи спокій і затишок у будь-яку пору. Вона знала, що птахи повинні відпочивати вдень, але не могла зрадити свою мрію.

Фіорела мрійливо глянула на крила — і раптом здивовано скрикнула. На коричневому пір’ї з’явилося кілька нових пір’їнок, що сяяли ніжними переливами фіолетового й рожевого. Вони вбирали перші промені сонця й повертали їх м’яким світлом.

— Воно прекрасне!.. — повторила вона, не зводячи погляду з цього дива. Серце забилося швидше, і, не стримавши радості, Фіорела піднялася й почала танцювати.

Птахиня кружляла по кімнаті, малюючи у повітрі невидимі візерунки, а сонце, зачароване, ковзало за її рухами, золотячи підлогу й стіни. Її танок був то тихим і повільним, немов мелодія, що народжується у серці, то раптово швидким, як змах крил, коли птах здіймається в небо. Здавалося, що кожен крок і помах крила наближає її до мрії стати справжнім птахом-колискарем.

Зрештою, вона плавно зупинилася, зробила останній оберт і впала на м’яке ліжко. Її дихання вирівнялося, очі заплющилися, і вже за мить вона спала — бачила сон про те, як літає вдень від дитини до дитини, а сонячні промені з ніжністю торкаються її крил.