Коли Озеро знову сміється

Цього разу Римма повернулася трохи раніше, ніж зазвичай: цієї ночі не залишилося жодної дитини, яку б тривожив денний кошмар.

— Добре, що так склалося, — мовила Римма, повертаючись до Колисконаріуму. — Буде час поговорити про Люмінелію.

Вона залетіла на хмаринку, що пахла чебрецем і медом, і завмерла від подиву: в небі вирувала незліченна кількість птахів-колискарів і фей сну.

«Сьогодні якась ярмарка?» — подумала дівчинка, бо це був перший раз, коли вона бачила так багато птахів і фей водночас і так рано.

«Світанка повернулася, — пролунав голос Матінки Казкового Світу в її голові. — Ми на озері».

Римма усміхнулася й полетіла до центру міста, де розкинулося Озеро Сновидінь.

— Оце так! — зраділа дівчинка.

Води в озері побільшало, його поверхня знову сяяла, мов дзеркало, острівці-хмаринки вкривав густий туман, а дитячий сміх дзвенів навколо, наче срібні дзвіночки, що розганяють нічну тишу.

— Вражає, правда? — до неї підлетіла Фіорела.

— Так… Варто було Світанці повернутися, як усе змінилося вмить. Я дуже рада, що тепер королева фей відновить свої сили, а діти знову будуть позбавлені денного кошмару.

Фіорела голосно засміялася:

— Гадаєш, справа лише у Світанці? Справа в тобі, Риммо — це ти наповнила Озеро Сновидінь дитячим сміхом.

Птахиня приземлилася на майданчику й, підійшовши до чаші з медовою водою, жестом запропонувала Риммі відпити. Отримавши заперечний кивок, вона з жадобою почала пити сама.

«Я чомусь не голодна…» — подумала Римма.

«Бо ти зараз фея денного сну, — відповіла Фіорела, не відриваючись від чаші. — Ти не спочиваєш на Озері Сновидінь, але тебе живить дитячий сміх».

«О-о-о… і справді… я ж нічого не їла весь цей час…» — подумала Римма, відчуваючи, як починається перевтілення.

Вона швидко спустилася на хмаринку й сіла біля подруги. І щойно крила зникли, дівчинка відчула справжній голод, але медової води їй не хотілося.

Нізвідки з’явився кришталевий стіл і стілець. Римма поспішно сіла, спостерігаючи, як з повітря виникають склянка апельсинового соку, тости з сиром і беконом, яєчня зі шпинатом.

— Смачного! — до них підлетіли Лірум і Солясі.

— Вчителю! — Фіорела кинулася в обійми Лірума. — Тобі вже краще?

Римма була страшенно голодна, та все ж відклала тост, збираючись привітатися з птахами.

— Їж, ми ж не чужі, — лагідно мовила Солясі, сідаючи поруч. — Ти дуже втомилася — оживити Озеро Сновидінь не така вже й легка справа.

Римма слухняно продовжила їсти, крадькома розглядаючи Солясі.

«Не змінилася…» — подумала вона, переводячи погляд на Лірума. Пір’я на його крилах стало рідшим і ніби потьмяніло.

«Матінко, — звернулася Римма подумки. — Лірум дуже постарів за той час, що я його не бачила… Фіорела теж колись так постаріє?»

«Так», — пролунало у відповідь.

«Як?.. Але ж…»

«Риммо, час — це сила, якою я вже не можу керувати. Цілком можливо, що ти зможеш».

«Я?» — від хвилювання в дівчинки випала вилка з рук.

— Усе гаразд? — турботливо запитала Солясі, підсуваючи ближче склянку з соком. — Випий, тобі стане легше.

Римма надпила, замислюючись над словами Матінки.

«Колись Матінка сказала, що мрійливість і віра в диво — велика сила, інколи навіть сильніша за магію».

«Солясі?..»

«Так, — відповіла птахиня. — І ще: ти можеш розмовляти подумки з усіма птахами-колискарями. Варто лише спробувати».

«А Фіорела зараз знає, що я з тобою розмовляю?»

«Ні», — мовила Солясі, поглянувши на Лірума й Фіорелу. Вони весело про щось гомоніли, і Солясі на мить здалося, що для її друга час зупинився.

«Солясі?..»

— Згодом ти навчишся керувати своєю силою, — сказала птахиня вже вголос, здіймаючись у небо. — Вибач, мені потрібно до Матінки. А ти, як поїси, йди до Світанки. Я певна, вона на тебе чекає.