Трояндові гори

— Яка краса! — Фіорела вперше опинилася в стінах Архіву, вирізьбленого з прозорого кристалу, що височів на околиці міста. Птахиня із захопленням дивилася на стіни, окутані тонким шаром льоду, на сонячні промені, що ламалися в ньому, розсипаючись мерехтливими відблисками, на стелю-хмаринку, крізь яку пробивалося лагідне сяйво.

— Оце так… — прошепотіла птахиня, підлітаючи до першого проходу з полицями, зробленими з роси. Перед Фіорелою лежали сувої з тонкого туману й книги, переплетені блисками замерзлих зірок. — Тут усе дещо інакше, ніж у бібліотеці…

— Звичайно, це ж архів.

— Ти знайшла щось? — птахиня обернулася й полетіла на голос.

— Ні, — Римма була в п’ятому проході й саме клала книгу на місце, коли до неї підлетіла Фіорела. — Мені здається, що ми тут нічого не знайдемо… Я б пішла в саму віддалену частину архіву.

— Тоді ходімо, — Фіорела полетіла до малоосвітленого місця, а Римма рушила слідом.

Тут усе було інакше: товсті полиці, витесані зі снігу, книги з льоду, замкнені крижаними замками, і густі хмари, що опускалися так низько, що Римма відчувала їхній прохолодно-ніжний дотик до щічок.

— Риммо!.. — знову пролунав той самий голос.

Дівчинка озирнулася, намагаючись хоч щось розгледіти крізь хмари.

«Фіорело, — звернулася вона подумки до подруги. — Ти чула цей голос?»

«Ні, — відповіла птахиня. — Але я зрозуміла, що до тебе хтось говорить. Спробуй відповісти йому так само, як він звертається до тебе».

Римма, прислухавшись до поради, мовила, наслідуючи тихий шепіт:

— Що?..

— Ми чекаємо на тебе, Риммо…

— Навіщо?..

— Бо ти нам потрібна.

— Чому? — запитала вона, та у відповідь запала тиша.

«Пішов», — подумала дівчинка.

«Так. Що він сказав тобі?» — озвалася Фіорела.

«Нічого. Лише те, що вони чекають на мене».

«І нічого про трояндові гори?»

«Ні… Але я думаю… це повинно бути тут!» — Римма підбігла до полиці з хмароподібними книгами. Рука сама потягнулася до однієї з них.

— Поглянь на обкладинку, — прошепотіла Фіорела, розглядаючи книгу в руках дівчинки.

Обкладинка була всіяна алмазними краплинками, а між ними хмаринки складалися у трояндові сади.

— Відкрий її, Риммо… — прошепотів тихий, але наполегливий голос.

«Голос просить відкрити», — подумки мовила Римма.

«Тож відкрий. Ми ж для цього сюди прийшли», — відповіла Фіорела.

І Римма обережно розгорнула книгу. У ту ж мить спалахнуло яскраве сяйво, сторінки ожили, наповнюючи архів шепотом:

Люмінелія…

У Люмінелії завжди ясні дні —

Там сонце сміється в кожнім вікні.

Там чути дзвінкий сміх щодня,

Бо править у ній ельфійська дочка.

Там алмазні води тихенько струмлять,

І в Золотий Ріг щоранку трублять.

Люмінелія — край, де кожен все знає,

Де трояндові гори біль забирають,

Щоб кожне серденько стало привітним...

І кожен, хто прийде туди, знайде шлях до світла.

Знову спалахнуло сяйво, книга сама зачинилася й повернулася на полицю.

— Риммо, це… воно? — несміливо запитала Фіорела.

— Не знаю… — зізналася дівчинка. — Уві сні гори були залиті місячним сяйвом, а в пісні говориться, що в Люмінелії завжди ясні дні.

— Так, маєш рацію, — погодилася Фіорела. — Солясі розповідала мені про цю країну… Може, запитаємо в неї про твій сон? Або підемо відразу до Матінки?

— Матінка виглядає трохи втомленою… Давай поговоримо з Солясі, а вже потім підемо до Матінки, — запропонувала Римма.

— Зараз вона ще спить у Лірума. Він останнім часом теж виглядає занадто втомленим — старішає.

— І Матінка не може нічого з цим зробити?

Фіорела не встигла відповісти, бо почалося перевтілення, і Римма мусила летіти, щоб урятувати ще один денний сон.

— Люмінелію огорнула ніч? — тихо запитала сама себе Фіорела.

— Так, — пролунала відповідь.

Птахиня лише тепер помітила, що в архіві був золотий метелик.

— Як довго ти тут?

— Я ніколи не йшов звідси. Я — очі й голос Матінки в архіві.

— То ж ти знаєш, чому ніч огорнула Люмінелію?

— Так, — відповів метелик голосом Матінки Казкового Світу. — Темні сили заволоділи країною, і тому там усе змінилося… Римма мусить туди вирушити. Ти теж можеш полетіти з нею, якщо хочеш.

— А як же дитячий денний сон, Матінко? — здивувалася Фіорела. — Ви гадаєте, що Світанка в Люмінелії?

— Ні, — відповіла Матінка. — Світанка незабаром буде вдома.

— Охоронці знайшли її! — зраділа птахиня, плескаючи крилами. — Де ж вона була? Хто її викрав?

— Одна не дуже розумна чаклунка.

— Але ж як?.. Ви ж сховали Колисконаріум від чаклунського ока — вона не могла проникнути до нас…

— Це сталося в ту зламану ніч. Вона просто вичікувала відповідний момент.

— О-о-о… — Фіорела добре розуміла, про яку ніч говорила Матінка. У ніч, коли в Дзвін Передвечір’я вдарили втретє, вона, як і всі інші птахи-колискарі, була змушена співати дитині колискову, бо ніч ніяк не закінчувалася, а дитина не могла заснути.

«Немає чого скаржитися, — подумала птахиня. — Феям сну було значно важче: кошмар не закінчувався, і їм знову й знову доводилося малювати сон…»