Голос серед місячного світла

Втомлена Римма проспала аж до світанку, час від часу прокидаючись від голосу, що кликав її:

— Риммо…

Цей голос не належав ні її родині, ні Матінці Казкового Світу, ні Фіорелі, ні Ліруму з Солясі, ні королеві фей сну.

«Може, це Світанка мене кличе?» — думала дівчинка й майже відразу знову занурювалася в сон.

Та щоразу, коли в сновидінні з’являлися трояндові гори, залиті місячним сяйвом, лунало те саме тихе й наполегливе:

— Риммо…

І дівчинка знову прокидалася.

«Хто ти?» — запитала вона подумки.

— Риммо… — відповів голос, тихий, як подих ночі.

— Хто ти? — прошепотіла Римма вже вголос і підвелася з ліжка.

Вона підійшла до вікна. Місяць був у повні. Його срібні промені лилися до кімнати Фіорели, мов тиха річка світла. Вони ковзали по хмаркових стінах, заплутувалися в легких фіранках і осідали на підлозі мерехтливими плямами. Здавалося, що ніч обережно заглянула всередину, не бажаючи нікого розбудити, а лише щось прошепотіти.

— Це ти мене кликав? — запитала Римма, дивлячись на місяць.

Він мовчав, і голос стих.

Дівчинка постояла біля вікна ще кілька хвилин і, не почувши нічого, втомлено попленталася назад до ліжка.

«Фіорело, як ти?» — запитала вона, вкриваючись пледом, що пахнув чебрецем і медом.

«Добре, — відповіла та. — Вивчила новий танок і вдосконалила колискову».

«Покажеш мені завтра?»

«Обов’язково. Спи», — пролунало у відповідь, і Римма заснула аж до світанку.

Голос більше не чувся, але уві сні вона знову побачила трояндові гори. Вона, і ніби не вона водночас, ходила від куща до куща, нахиляючись над кожним бутоном, наче намагаючись щось знайти.

«Що я шукаю?» — думала Римма, продовжуючи схилятися над трояндами.

«Не знаю, ти мені скажи», — озвалася Фіорела.

Римма відкрила очі.

— Привіт.

— Привіт. Не обійшлося без сновидіння?

— Так… Я бачила трояндові гори. Ти знаєш, де це?

— Ні, — відповіла Фіорела, позіхаючи. — Але можемо піти до архіву й пошукати. Та спочатку… мені б не завадило поспати. Ти будеш сьогодні феєю?

— Так. Доти, поки Світанка не повернеться на своє місце.

— Давай я посплю хоча б кілька годин, а потім підемо… — мовила Фіорела й сонно впала поруч із Риммою.

Римма обійняла птахиню й, гладячи її по спині, заспівала колискову, малюючи найгарніший сон.

Фіорелі знову снилося, як вона виросла до розмірів гігантського орла. Вона літала від віконечка у сни до віконечка, співаючи дітям колискові про країну, де завжди світить сонце й чується дитячий сміх, де є алмазні води й трубить Золотий Ріг.

А потім Фіорела залетіла в одне віконечко, в кімнаті якого не було дитини. На місці ліжечка стояла золота брама, з якої лунала ельфійська пісня. Щойно Фіорела підлетіла до неї, з-під землі виросли два дерева-велетні. Обійнявшись, вони закрили вхід. Музика вмить стихла, і птахиня прокинулася.

«Риммо?» — Фіорела пошукала подругу очима, вже знаючи, що її немає в кімнаті.

«Я не хотіла тебе будити», — почула вона голос Римми в голові.

«Ти вже в архіві?»

«Так».

«Буду за кілька хвилин».