Римма — фея денного сну

Варто Риммі було перетворитися на фею денного сну, як вона почула перший дитячий схлип, а за ним інший і ще один. Голосів було багато, плачу теж, і з незвички в неї розболілася голова.
— Відпочивай, королево Сомлено! — мовила Римма й полетіла до хмаринки, що пахла чебрецем і медом.
Та над нею не було віконечок у денні сни.
— І де ж вас шукати?.. — прошепотіла вона.
Римма заплющила очі й прислухалася до дитячих голосів. Вони долинали просто з хмаринки. Не вагаючись, дівчинка занурилася всередину. Відчуття було схоже на стрибок у вежу з м’яких іграшок. Просто в центрі хмаринки виднілося віконечко, з якого й долинав плач. Римма перевела подих і залетіла всередину. Очі засліпило яскраве сяйво.
Нічого не бачачи, вона полетіла на дитячий крик. Чим далі летіла, тим гучнішим він ставав. Здавалося, що вуха не витримають такого шуму.
«Навіть коли Данило вчився грати на баяні, не було стільки галасу», — подумала Римма.
Нарешті фея денного сну потрапила до дитячої кімнати. Щойно вона опинилася там, як крик стих. Римма з полегшенням зітхнула.
— Нарешті… Минулого разу такого не було. Чому цього разу?.. Невже фея денного сну щодня чує ці голоси?..
Хлопчик завовтузився, тож Римма поспішила до нього. Вона доторкнулася до його чола й побачила кошмар. Хлопчик сидів під ковдрою. Піт стікав із потилиці на спину, а він увесь тремтів від грому, що так його лякав.
«Напевно, він часто залишався вдома сам, коли йшов дощ», — подумала Римма й потягнулася за мішечком із чарівними олівцями.
«Його немає. Певно, фея денного сну ним не користується. Що ж, спробую без нього».
Римма знову доторкнулася до чола хлопчика й увійшла в його сон. Уві сні вона була не феєю, а звичайною дівчинкою Риммою, яка теж колись боялася грози, аж поки мама не сказала:
«Так, грім гучний, але ми вдома, тут безпечно. Дощ просто поливає землю, щоб росли квіти».
Римма усміхнулася, згадавши мамині слова. Вона сіла біля хлопчика й, погладивши його по спині, сказала, що колись теж боялася зливи, але мама її заспокоїла.
— Як? — з надією спитав хлопчик.
Римма повторила мамині слова.
Хлопчик помовчав, а потім несміливо запитав:
— А для чого тоді блискавки й грім? Вони… дуже мене лякають.
— Блискавки й грім? — усміхнулася Римма. — На це теж є відповідь. Якось тато сказав мені, що хмари стискаються між собою, і так з’являється блискавка. А грім — це її звук. Так небо співає під час дощу.
Хлопчик насупився й затулив вуха.
— Не люблю спів неба, — прошепотів він.
Римма трохи замислилася, а потім усміхнулася.
— Хочеш, я заспіваю тобі іншу пісню? Ту, що заспокоює навіть небо?
Хлопчик кивнув, визирнувши з-під ковдри. Римма лагідно почала співати. Її голос був легкий, як дихання вітру, і теплий, мов сонце опівдні. Хлопчик слухав, а потім несміливо підспівував. Страх зник, ливень ущух, грім стих. Хлопчик усміхнувся й, позіхнувши, заплющив очі.
Раптом Римма почула рух за спиною.
«А це ще що?» — подумала вона.
Позаду сиділо маленьке цуценя. Воно щасливо махало хвостиком і дивилося на Римму так, ніби усміхалося. Та дівчинку не полишало відчуття, що щось не так. Цуценя було сіре, майже прозоре.
— Його більше немає у цьому світі… — прошепотіла Римма, наближаючись. — Ти був другом цього хлопчика?
Цуценя гавкнуло у відповідь, і Риммі здалося, що вона відчула його сум.
«Він міг би стати хорошим сном», — подумала вона й торкнулася його чола.
На очах Римми цуценя ожило й, весело підстрибуючи, підбігло до ліжка. Та забратися нагору не могло. Чи то лапки були надто короткі, чи ліжко надто високе. Римма підняла цуценя й поклала поруч із хлопчиком. Той, ніби відчувши появу друга, розплющив очі.
— Поппі! — вигукнув він і кинувся обіймати цуценя.
Римма усміхнулася й вийшла зі сну. Майже одразу вона почула новий дитячий крик.

Римма усміхнулася й вийшла зі сну, а майже одразу почула новий дитячий крик. Цього разу він привів її до кімнати, яку вона добре знала. Колись Римма проводила тут багато часу, граючись зі своєю подругою. Кімната майже не змінилася: ті самі шпалери, той самий рожевий стіл, ті самі ляльки. Римма підійшла до ляльки з рожевими щічками й погладила її жовті коси.
— Привіт. Ти майже як нова… — мовила вона, усміхаючись.
Римма згадала, як обирала цю ляльку для подружки.
— Риммо, можеш поспішити з вибором, — попросив тоді тато. — Ми запізнюємося на вечерю, мама знову буде не в гуморі.
— Татку, я не можу обрати, — зізналася вона, тримаючи дві ляльки. — Одна пухкенька, з рожевими щічками, інша тоненька, з темним волоссям і набором для фарбування. То яку вибрати?
Тато уважно подивився на них і сказав:
— Обираючи подарунок, треба думати не про те, що подобається тобі, а про те, що сподобається подружці.
— А якщо я не знаю, що їй подобається?
— Ти знаєш, Риммо.
Римма згадала, як Оленка завжди обирає шоколадне морозиво й не любить м’ятні льодяники, як вона любить бігати й гратися з тваринами, і обрала ляльку з рожевими щічками.
Оленці вона тоді дуже сподобалася. Дівчинка цілий вечір не випускала її з рук. Гучний крик повернув Римму до реальності.
На ліжку лежала Оленка. Подушка впала на підлогу, ковдра збилася, дівчинка лежала на животі, підтягнувши коліна. З чола котився піт, а зуби тихенько стукотіли.
— Бідолашна… — прошепотіла Римма й доторкнулася до її чола.
Вона знову увійшла до чужого сну. Уві сні мама Оленки складала всі іграшки до мішка. Оленка плакала й просила дати їй ще трохи часу погратися та звикнути до нових іграшок-книжок, але мама не чула. Вона брала іграшку за іграшкою й складала до мішка. Нарешті в її руках опинилася лялька з рожевими щічками.
— Не чіпай! — закричала Оленка й опустилася на підлогу.
— Бідолашна… — прошепотіла Римма. — Що ж мені робити?..
І тоді вона згадала мамині слова:
«Доню, вибач мене. Ми, дорослі, теж робимо помилки, бо інколи забуваємо, як це бути дитиною».
Римма усміхнулася й, повна віри, що зможе допомогти, підійшла до мами Оленки. Вона згадала всі теплі миті, проведені зі своїми батьками, і, думаючи про це, торкнулася руки мами подруги. Та одразу зупинилася. Вона подивилася на доньку, потім на свої руки й, відчувши сором і провину, повернула іграшки на полиці. Потім сіла біля дівчинки й міцно її обійняла.
Оленка усміхнулася крізь сльози, разом із нею усміхнулася й мама. Риммі здалося, що навіть іграшки теж усміхнулися.
— Сподіваюся, це був лише кошмар, — прошепотіла Римма. — Оленка ще не готова покидати дитинство. Нехай воно триває якомога довше.
З цими словами Римма вийшла зі сну подружки й рушила на новий дитячий крик. Вона почувалася виснаженою, але продовжувала летіти, бо знала: якщо зупиниться, Озеро Сновидінь висохне, феї сну втратять свої сили, а діти бачитимуть лише кошмари. А дитина з кошмарами — це дитина без мрій, без віри, без сміху й тепла.
— Тримайтеся, дітки. Я зроблю все, щоб сьогодні ви бачили солодкі сни, — говорила Римма, наближаючись до наступної кімнати.
А біля Озера Сновидінь Матінка Казкового Світу усміхалася.
— Спи спокійно, Сомлено. Діти в надійних руках. Сьогодні до них завітала справжня фея денного сну.