Римма

Був вечір. Сонце майже сховалося за обрієм, настав час іти до хати, вечеряти, чистити зуби, читати книгу перед сном, та Риммі зовсім не хотілося цього робити. Вона сиділа під сакурою, яку посадила з кісточки, подарованої чарівницею, й знову мріяла. Цього разу не про те, щоб стати принцесою, і не про нову ляльку, і навіть не про те, щоб брат із сестрою нарешті її зрозуміли. Вона мріяла про інше: якнайшвидше побачити свою нову подружку.

— Ти дочекаєшся мене, Фіорело? — прошепотіла Римма, дивлячись на пір’їнку в руці. Вона була рожево-фіолетова й водночас жовто-блакитна, ніби барви вечірнього й ранкового неба злилися в одну мелодію кольорів. — Мій особистий птах-колискар…

«Я чекаю на тебе, Риммо!..» — здалося їй, що вона почула голос Фіорели.

— Фіорело?

— З ким ти там розмовляєш? — почувся голос тата.

Римма поклала пір’їнку до кишені й пішла йому назустріч. В одній руці тато тримав букет квітів, а в іншій портфель. Обличчя було втомлене, плечі опущені, ніби їм доводилося тримати на собі небесні гори, та попри все він усміхався.

— Знову мрієш, Риммо?

— А ти знову підслуховуєш, татусю? — засміялася вона й кинулася йому в обійми. — Був важкий день?

— Трохи, — зізнався тато. — Але ти мене зустріла, і я відразу про все забув.

Він почав лоскотати доньку, і Римма весело заверещала. Потім дістав одну квітку з букета, ромашку, й встромив її їй у волосся.

— Ось тепер ти справжня принцеса!

— Татку!

Тато голосно засміявся й, підхопивши її на плечі, поніс у дім.

На кухні на них чекала мама, трохи сувора, з втомленим поглядом. Варвара з Данилом уже вечеряли й, не відриваючись від тарілок зі спагеті з сиром, промовили в один голос:

— Привіт, тату!

— Привіт, дітки, — відповів він, не зводячи погляду з мами. — Смачного. Люба, це тобі.

Він простягнув дружині квіти й, поставивши біля столу портфель, пішов із Риммою мити руки.

— Доню, ти знову мріяла на уроках? — тихо запитав він, намилюючи руки.

— Ні, сьогодні не мріяла…

— Тоді чому мама сердиться?

— Напевно, тому що я не відразу пішла вечеряти, — зізналася Римма.

— Хм… Минулого разу ти обіцяла, що це буде востаннє.

— Вибач, татку. Я не хотіла…

— Знаю, доню, — сказав він, витираючи руки.

Потім узяв її за руку й повів на кухню, де на них чекали холодні спагеті й мамине мовчання.

«Що й очікувалося», — говорив погляд тата.

«Вибач», — відповідали очі Римми.

«У такі моменти мама не нагадує тобі відьму з казки?»

«Відьму, татку? Що ти!» — Римма сховала погляд за склянкою з водою.

— Ви знову за своє? — сердито вигукнула мама.

Варвара з Данилом швидко встали, поставили тарілки в раковину й вийшли з кухні.

— Ви куди? — крикнула мама їм навздогін.

— Я згадав, що не зробив англійську, — долинув голос Данила.

— А в мене математика, — підхопила Варвара. — Дякую за вечерю!

— Задоволені? — звернулася мама до тата й Римми.

— Ми нічого не робили, — сказав тато, піднімаючи долоні, ніби хотів зупинити сварку руками.

— Я безліч разів просила тебе не розмовляти з Риммою поглядом, особливо за столом. Ми ж вас не розуміємо!

— Це неправда, люба, — спокійно відповів він. — Ти ж зрозуміла, що ми розмовляли.

— Остапе! — вигукнула мама.

Риммі здалося, що від її голосу навіть виделки на столі здригнулися. Вона мимоволі стиснула пальці ніг. Римма завжди так робила, коли їй було не по собі.

Тато спокійно відклав серветку й звернувся до доньки:

— Ти вже поїла? Добре. Тоді йди нагору, займися своїми справами. Потім ми з мамою прийдемо побажати спокійних снів.

Римму не треба було просити двічі. Вона швидко піднялася до своєї кімнати, добре знаючи, що батьки ось-ось почнуть сваритися.

«Це через мене…» — подумала Римма, витираючи сльози.

«Це не через тебе, Риммо, — пролунав знайомий голос Матінки Казкового Світу. — Дорослі часто сваряться».

Римма посміхнулася крізь сльози. Вона не знала чому, але голос Матінки завжди її заспокоював. Від нього хотілося дихати повільніше, і погані думки зникали самі по собі.

«Ви тут? Ви прийшли за мною?» — запитала подумки Римма.

«Ні, — відповів голос. — Я просто хотіла дізнатися, як твої справи».

Римма озирнулася й побачила за вікном маленького золотого метелика. Вона відчинила вікно й впустила його до кімнати.

— У Колисконаріумі все добре? — запитала дівчинка вголос.

Метелик трохи покружляв і сів на полицю з книгами.

— У Колисконаріумі все добре. Тобі передають вітання.

— Дякую… А як там Фіорела?

— Добре. Питала, коли ви зможете зустрітися.

— А й справді, Матінко, коли?

— Ще не час, Риммо.

— А коли буде час? — запитала дівчинка з надією.

— Незабаром.

І «незабаром» справді настало незабаром. Через кілька днів до Римми знову завітала Матінка Казкового Світу. Та сама постать, той самий голос, той самий одяг, тільки погляд був сумний і стривожений.

— Що сталося, Матінко? — Римма відклала граблі й підбігла до неї.

— Дехто вкрав фею сну.

— Що? — Римма сподівалася, що їй почулося.

— Дехто вкрав фею сну, і я не можу її знайти. Мені потрібна твоя допомога, Риммо. Допоможеш?

— Звісно! — вигукнула дівчинка, беручи Матінку за руку.

І тоді спалахнуло яскраве, осліплююче сяйво, і Римма вже знала: далі вона побачить велетенську браму з метеликами-статуями.