Епілог. Життя деміургів.

Якщо ж казати про нас з Арієм, то нам таки вдалося закінчити академію деміургів за п'ять років. Звісно я не скажу, що то було легко: щось виходило з першої спроби, а щось доводилося спробувати раз за разом. І кожна наша спроба, як кожне падіння, супроводжувалася сльозами від невдачі. І неймовірною гордістю за самих себе, коли нарешті щось вдавалося. А ще, нам неймовірно пощастило з нашим куратором. Кіпер виявився не лише кмітливим та веселим хлопцем, а ще й терплячим, уважним та справедливим наставником. А кожного разу, коли у нас щось не вдавалося, він перший, хто промовляв: "І нічого страшного не сталося. Підвелися, і ще раз. Вперед!" Звичайно це надихало, а ще була неймовірна підтримка рідних, друзів та тієї ж самої ради деміургів. Вони, як не дивно, не намагалися показати нам наше місце в ієрархії творців. Не тисли на нас своїм досвідом та вміннями. Здавалося, ніби ми знаходилися серед старших братів, які опікуються меншенькими. І замість того, щоб осторонь дивитися на те, як ми раз у раз падаємо, вони ділилися власним досвідом, своїми методами та теоріями. Насправді усе виявилося не таким страшним, як здавалося на перший погляд. Так, звісно сила деміурга та зобов'язання творця, накладають на тебе певний відбиток та зобов'язання, але це не вирок. Все залежить від того, як саме ти це приймаєш. Це як з материнством: хтось його вважає кінцем свого життя, веселощів та свободи, чи руйнування себе як особистості. Хтось, як подарунок небес, як можливість створити щось нове та неймовірно прекрасне, поділитися власним досвідом. А хтось і, як можливість, свою нерозтрачену енергію та любов втілити у щось неймовірно ніжне та прекрасне - у власну дитину.

Коли ж настав час випускних іспитів, то рада деміургів одностайно вирішила, що ми оберемо для практики або світ Амбер, або світ Тірих. Та для них стало неочікуваною несподіванкою, коли ми виявили бажання побувати у кожному світі аби наочно подивитися на те, як на практиці творці втілили у життя свої ж методи.

Це був для нас з Арієм, цінний та важливий досвід. Оскільки, не дивлячись на наше бажання та обставини, наше особисте ставлення до творця світу Амбер, ми з чоловіком чудово розуміли, що врешті-решт настане той час, коли нам доведеться стати деміургами світу Валгуса. Адже попри потенціал власної магії та сили деміурга, він з кожним роком втрачав все більше і більше сил. І якщо за попередніми прогнозами, а це було одразу після суду, радою тоді було зроблено припущення, що в такому стані він може знаходитися близько тисячі років. Оскільки Валгус був одним з найсильніших деміургів Всесвіту. Та, як полюбляють казати у світі Земля: не так сталося, як гадалося.

За чотириста років, прокляття від порушення присяги, привело його до стану звичайної смертної людини, яка мала досить погане здоров'я, зовнішній вигляд та все той же кепський характер. Тож, востаннє коли я його бачила живим, він сказав, що в усьому винна саме я. Адже саме через мою впертість, все вийшло так. І я не стала у цьому його переконувати, чи доводити щось. Навіщо? У нього було майже п'ять століть, аби зрозуміти в чому була його помилка. Та, на жаль, він цього так і не схотів зрозуміти.

Після того, як його не стало, подальшу долю його душі вирішувала рада. Я не стала розпитувати чи наполягати на чомусь. Та трохи згодом дізналася, що він відправлений на переродження в один з не магічних світів. Для того, аби все ж таки зрозуміти, яку помилку він робив, розкаятися та отримати ще одну можливість розпочати все спочатку. Лиш потім, через деякий час, я під час розмови з тіткою дізналася, що саме за її проханням рада винесла саме таке рішення стосовно Валгуса, та надала йому другий шанс.

Чи правильно це було з її сторони, чи ні? Я не маю права судити, як вона мала вчинити. Я не маю права виносити власні вироки.

За п'ятсот років, від дня суду до прийняття нами обов'язків деміургів та творців світу Амбер, ми встигли зробити найважливіше для чого існує істота. Ми народили дітей, дали їм турботу, свою увагу, любов. Ми навчили їх милосердю, справедливості, честі та гідності. Адже кожен з них отримав у більшій чи меншій мірі сили деміургів. Тож з самого дитинства, ми навчали їх, що найбільше чого потребує будь-яке творіння та й світ - це любов, терпіння та справедливість.

А ще, з народженням своїх первістків, я все ж таки зуміла виправити одну з помилок батька. Ви спитаєте як? То, це було цікаво! Через десять років після закінчення нами академії ми вперше стали батьками двох неймовірних хлопчиків. І їх неймовірність і унікальність полягала у тому, що сила їх магії та потенціал були протилежно направлені до наших з Арієм. Тож ми могли їх навчити порядності, турботі та любові. Наша магія була наче у віддзеркаленні й конфліктувала з магією хлопчиків, що створювало дисбаланс та несприятливо впливало і на світ в цілому. Але, виявилося що їх магія ідеально сходилася з магією тітки Таймі. Це дало нам можливість звернутися до ради з клопотанням дозволити призначити її їх наставником, учителем та куратором. Тож наші хлопці більшість часу проводили з Таймі. Це дало їй змогу, у більшості моментів, пережити емоції та відчуття, яких вона була позбавлена із-за примхи Валгуса. А після закінчення академії, наші сини стали з нею пліч-о-пліч та допомагали зі світом Тірих.

А наша донечка була на п'ятнадцять років молодша за братів, та мала магію ідентичну з нами силу. Вона була з досить непоганим потенціалом магії, та мала найвищий рівень сили деміурга. Тож, після закінчення навчання та подорожей по світах ради, вона вирішила стати молодшим деміургом та допомагати нам з Арієм в управлінні світом Амбер.

А це, я вам скажу, було досить нелегко. Виявилось Валгус не любив, не лише свою сім'ю, але і власний світ. Аби звести до мінімуму кількість візитів у світ, він правив через намісників. Які своєю чергою зробили маленькі світи у великому світі. Тож нам довелося прикласти дуже багато сил та нервів, аби змінити правила та встановити нові порядки та закони. І, як не дивно, з цим нам вправно допомагав Кіпер, який виявився неабияким талановитим організатором та управлінцем. Після стабілізації стану світу та перших гарних результатів, ми запропонували Кіперу взяти керування намісниками. А після його згоди, ми з Арієм змогли повернутися до більш звичного для нас образу життя. Ми оселилися у затишному будинку з садом. Влаштовували спільні вечері та сімейні свята, куди запрошували близьких та друзів.