Епілог. Друзі та рідні.

Попервах, після того пам'ятного засідання ми всі були, м'яко кажучи, приголомшені, особливо Таймі. Здавалася вона майже зломлена. Хоча, це й не дивно. Адже, як виявилося, вона поклала усе своє життя та особисте щастя заради брата.

Мені завжди здавалося, що сила деміургів - це в першу чергу обов'язок. Він зв'язує тебе, не даючи можливості жити для себе. Ця сила просто не залишає тобі вибору: ти творець і маєш відповідати за свої творіння. Все. Нічого особистого і жодних привілеїв для самого себе. Та як виявилося, сила деміурга має певну особливість. Вона потужна, і оновлює істоту поза законами творення та магії. І саме вона надає своєму носієві одне виключення, яким він може скористатися для самого себе. І це виключення полягає у тому, що деміург сам вирішує: до якого часу його тіло буде смертним. Тобто, маючи цю силу ти можеш знайти свою пару, збудувати родину, народити дітей, виховати їх та прожити цілком повноцінне життя, сповнена турботою любові до рідних. А ось коли ти вирішиш, що ти хочеш бути лише деміургом, тоді спрацьовує закон сили й твоє фізичне тіло стає ілюзією. Досить такою реалістичною ілюзією, оскільки ти можеш відчувати та й тебе можуть відчувати інші. В тебе є емоції, є певні бажання, але відтепер ти маєш усе це покласти на благо своїх творінь. І жодних особистих прив'язаностей.

Це приголомшиво чи не так?

Ми були вражені почутим. А потім Таймі розповіла нам, що Валгус скористався правом старшого брата, і змусив її прийняти силу деміурга в повному обсязі, майже одразу після повноліття. Тобто, фактично позбавив її можливості відчути, що таке бути коханою, бути матір'ю, бути живою…

У той момент мені здалося, що я ще ніколи так ненавиділа когось, як його! Мені здавалося, що якби я мала можливість зараз повернути час назад. У момент коли в залі суду сказала, що не маю до нього претензій. Я б побажала йому пережити усі муки, які тільки могла б вигадати.

А потім я почала плакати від усвідомлення власної жорстокості. І про яке благородство і великодушність говорили деміурги? Як може добро та світло мати такі думки?

– Іридія, у тому то і суть усього. Добре і зле, світло та темрява, вони завжди пліч-о-пліч. Вміло вживаються в одній істоті - лагідно промовила Таймі, обіймаючи мене та відповідаючи на мої питання так, ніби я їх озвучила вголос - Баланс це не вміння поєднувати одне з іншим. Баланс - це результат вибору однієї сторони, і постійна боротьба з іншою. І в цьому вічному протистоянні породжується істина. Істина про те, що ти є те, що ти обрав. Ти - або добро, або зло; світ або темрява.

– Але ж… - почала було говорити я, втираючи сльози…

– Якщо ти зробила свій вибір, і визначилась хто є ти, то чи можуть бути якісь "але" - з посмішкою запитала вона.

Тоді я промовчала, але дала собі обіцянку: я знайду, можливо, якщо не розв'язання її питання, то хоча б можливість відчути те, що в неї вкрали та чого позбавили.

І знову, наче читаючи мої думки, Таймі сказала:

– Щоб ти там не вирішила, все має бути не порушуючи балансу, закону і встановлених правил і процесів світобудови.

Я не можу сказати, що після вирішення спору з Валгусом, наше життя стало безтурботним та перестали виникати проблеми. Та й чи буває воно взагалі таким? Як внутрішній світ істоти завжди в пошуках ідеального балансу, так і наше життя складається з сумних і радісних подій, горя та щасливих моментів, зі сміху та сліз, із болю та абсолютної легкості. Воно різнобарвне, яскраве, одноманітне, сіре, буденне… Все залежить від того, хто дивиться на це, хто будує, хто живе. Зовнішнє завжди відображається із внутрішнього. Тож, не потрібно малювати ідеальну картинку на публіку - просто будь щасливий, будь радісний, вдячний, кохай, турбуйся. І це все, буде навколо тебе створювати ауру, яка притягує, яка надихає, яка надає крила!

Так і наше життя після того дня здобуло певний відтінок. З того самого дня ми пам'ятали, що життя занадто цінна та коштовна річ, яку потрібно витрачати з користю. Адже хтось, можливо, заплатив занадто високу ціну, щоб воно в тебе просто було!

Кілька днів ми усі гостювали у Нікоса, який здавалося був неймовірно щасливий від того, що в його будинку стільки народу. І це може здаватися дивно. Зазвичай, людей напружує присутність сторонніх у їх володіннях. Коли я запитала про це у мера, він відповів, що завжди бажав, щоб його дім був галасливим, радісним, наповнений життя таким яким воно є. Без прикрас.

Та всупереч загальним веселощам, та гарний настрій, стало помітно, що Мірая чимось засмучена і потайки час від часу витирає сльози. Звичайно ж я не могла пройти повз, і розповіла про свої спостереження чоловікові. Арій закономірно занепокоївся, і тієї ж хвилини розпитав маму про усе. Виявилося, що вона кілька днів тому, як збирала трави, зустріла хлопчика Леона. Спілкуючись з ним вона дізналася, що він живе в родині дядька, і що батьки загинули, коли він був ще зовсім маленьким.

– Мамо, це звісно сумна історія, але ж навіщо так близько сприймати все до серця - з посмішкою тоді промовив Арій - ми дізнаємося, що їм потрібно та допоможемо усім.

– Тому, що він мені подобається - майже пошепки прошепотіла Мірая - і в мене відчуття, ніби він мій. Та це ж… так не може бути?

Нікос, який чув цю розмову, стрімко вийшов. Десь за півгодини повернувся, ведучи за руку хлопчика. А поряд йшов досить статний чоловік похилого віку. Він деякий час розглядав нас, а потім тихо почав говорити.