Розділ 37

Через кілька днів, ми прибули на галявину біля кручі. Нас супроводжував майстер Аріус, який був в курсі того, що має статися і куди ми прямуємо. Виявляється він єдиний хто помітив, що відбувається щось надзвичайне.

Тож, ще під час святкування, коли видався момент і ми з Арієм сиділи лише удвох розглядаючи гостей, до нас підійшов майстер Аріус.

– Гарно вийшло. І начебто всі задоволені - почав було говорити він та чомусь з’явилося відчуття нібито він хотів поговорити про щось. А через кілька хвилин, ніби підтверджуючи мої спостереження, він промовив - Я хотів дещо запитати. Можливо, мені лише здалося, але там на галявині якоїсь миті мені привиділося нібито над вами був захисний купол.

Ми з Арієм переглянулися, нібито запитуючи дозволу один у одного, а потім Арій відповів підтверджуючи здогадку Аріуса:

– Так батьку, ми не можемо поки що всього розповісти, але там справді були не лише ми. Під час об'єднання сил виявилося, що у нас з Іридією, активізувалися усі наші сплячі сили. Тож, нас запросили на співбесіду до академії деміургів

– Ого! - лише здивовано та вражено промовив чоловік - І на коли вам призначено?

– Через три дні - відповіла у цей раз я - там, на галявині, нас буде очікувати супроводжувальний.

– Добре, тоді це багато чого пояснює - задумливо, наче сам до себе проговорив чоловік - це добре…

– Тату, щось не так? - стурбовано запитав Арій.

– Ні, все так, як і має бути - якось сумно посміхнувся майстер - мабуть, просто настав час.

– Настав час для чого тато? - стривожено перепитав Арій, я ж лише переводила погляд з батька на сина, не розуміючи про що йде річ. Та бачачи реакцію свого чоловіка, я зрозуміла що він не знає про що йде мова.

– Дуже багато років тому, коли наближався мій час “Останнього палання” я почав втрачати віру у те, що колись зустріну свою пару. Тож і звернувся до Творця з даючи присягу, що готовий зробити усе, що вона забажає лише отримати можливість відчути: що таке бути “Серцем чийогось вогню” - майстер Аріус помовчав кілька секунд ніби згадуючи минуле, а потім посміхаючись продовжив - і вона мені відповіла згодою, і умови озвучила зразу: мій син буде унікальним творінням, він буде мати не лише здібності і дари, яких не було у нашому роду. До того ж він буде призначений ще за свого народження для дочки трьох батьків…

На цій фразі ми взагалі здригнулися, та переглянувши між собою, вражено глянули на батька.

– Бачу, ви розумієте про, що я говорю - посміхаючись констатував він - Я розумію, що зараз ви не можете усього розповісти. Але буду вдячний, якщо ви зможете мені згодом розповісти. Можливо це стане відповіддю на багато питань, які роїлися в моїй голові багато років.

– Обов'язково! Як тільки з'ясуємо межі дозволеного - твердо промовила я - зараз ми справді не можемо пояснити всього, адже не знаємо що і як вплине на вас та усе наше оточення. Але я вам обіцяю, що все обов’язково розповімо.

Від згадування тієї нашої розмови, мене відвернув портал, що відкрився за кілька метрів від нас. З нього вийшов доволі молодий чоловік у світлих одежах. Його обличчя було сховано під капюшоном, що спадав майже до підборіддя. За зовнішнім виглядом він нагадував мені хранителя врат, якщо порівнювати з видіннями минулих життів.

Він уважно подивився на нас, затримав свій погляд на майстрові Аріусі, та тихо промовив:

– Я маю супроводжувати лише двох.

– Так, це їх двох. Я лише проводжаючий - стримано відповів майстер, кланяючись йому.

– Добре - погоджуючись промовив хранитель та відкрив портал, вказуючи рукою на нього, додав - прошу Вас.

Ми вийшли у просторому холі, що становить собою кругле приміщення з арками в яких виднілися переходи та сходи. Освітлення приміщення було блакитним, що надходить від світильника на стелі.

– Нам нагору - промовив хранитель вказуючи рукою на сходи, що розміщувалася прямо перед нами.

Хвилин десять нам довелося підійматися сходами та пройти кілька коридорів, і ось ми стоїмо перед доволі масивними дверима з різьбленими чудернацькими візерунками та табличкою “Голова академії”. Супроводжуючий коротко постукав у двері, а після кількох секунд очікування кивнув головою та відкрив двері, запрошуючи увійти.

Ми опинилися у великому та світлому кабінеті. Шафи вздовж стін, кілька диванів по обидві сторони, а по центру у протилежної від входу стіни, стояв великий стіл. Того, хто за ним сидів, не було можливості роздивитися, оскільки прямо за ним розмістилося велике панорамне вікно. Через нього лилося яскраве світло, тож господар кабінету виднівся лише темною плямою.

– Дякую Кіпер, поки ти вільний - стримано промовив чоловік за столом, а коли за нашим супроводжуючим зачинилися двері, він звернувся до нас - радий вас вітати у стінах академії. Я ректор Хейді. Прошу вас сідайте там, де вам зручно.

Ми з Арієм, все ще тримаючись за руки, зайняли один з диванчиків. Ректор, тим часом щось написав на папері й поклав написане у чашу, що стояла на краю стола. Та, своєю чергою, засвітилася золотавим світлом, а за кілька секунд з неї вилетіло шість маленьких сферок, які зависнувши на мить у повітрі, просто зникли.

– Це вісники - просто промовив ректор, бачачи наші зацікавлені погляди - вони для інших членів ради деміургів. Вони мають прибути для засвідчення перевірки Вашого дару та потенціалу. Це один з етапів для зарахування на навчання.