Розділ 35

Деякий час ми з Арієм стояли посеред галявини в абсолютній тиші. І мабуть, кожен з нас гадав: як багато слів ми маємо сказати одне одному? Скільки думок озвучити? Але разом з тим, кожен з нас розумів, що нам більше не потрібно говорити. Адже, там де закінчується моє, там продовжується його, і навпаки. Нам же не потрібно голові говорити, щоб вона сказала щось зробити руці? Ні, це єдиний організм, і він повноцінний, самодостатній, гармонійний та збалансований. От і ми стали одним цілим…

А потім, несподівано навкруги почулися голоси, оплески, спів птахів, шелестів листя на деревах. Я здивовано озирались, а Арії лише всміхнувся та обіймаючи промовив:

– Мабуть, над нами стояв антизвуковий купол.

– Ти хочеш сказати, що ніхто нічого і не чув з того, що відбувалося тут - пошепки уточнила я.

– Я гадаю, що можливо вони й не бачили нічого - відповів з посмішкою він, та додав - хоча, мабуть, їм дозволили побачити лише нас двох.

– Що ж, так навіть краще - тихо промовила я, розглядаючи радісні та щасливі обличчя оточення - Я б не хотіла поки що говорити іншим про те, що насправді я… Ну, що мій батько, той що не батько…

– Я зрозумів тебе - впевнено з посмішкою промовив Арій - звичайно, коли будеш готова. Для мене це теж трошки дивно. Але маємо, що маємо. До того ж я теж вважаю, що до того ще треба підготувати наших батьків.

– Вони все одно наші батьки - продовжила його думку я, широко посміхнувшись - не зважаючи на те скільки життів минуло, і скільки батьків у нас було у минулих життях. Сьогоднішні життя актуальне та в пріоритеті…

– Нічого собі! Це просто неймовірне видовище! Друзі, я вас вітаю! - емоційно жестикулюючи проговорив Несеєм, перериваючи нашу розмову. Він підійшов до нас і одночасно обійняв нас вітаючи - це обов'язково потрібно відсвяткувати! Я просто неймовірно радий, що ви двоє нарешті знайшли один одного та об'єднались. Звичайно, то буде неймовірно та захопливо спостерігати за вами та за вашою сім'єю. Ви ж двоє трохи того…

– Трохи своєрідні - тактовно додав Нікос, штовхаючи Несеєма у плече. На що той лише здивовано глянув на нього, не розуміючи: що не так? А потім знітився від виразного погляду лорда.

– Як діти малі - прошепотів Арій ледве стримуючись, аби не розсміятися.

А далі нас вітали батьки. Мами звичайно ж плакали, мабуть, для кожної матері щастя власної дитини, то найбільша нагорода за недоспані ночі та переживання. А особливо, якщо врахувати те, що діти були за крок до загибелі, то взагалі момент, коли з'ясовується що вже все позаду, стає найціннішим та яскравішим у житті.

– Я перепрошую - звернувся до мене батько Геліона, вклоняючись - я справді не знав. Ми мали з ним розмову, але я не знав, що він має такі наміри! Ваша Величність, якщо можливо звичайно, то буду Вам безмежно вдячний, якщо я прийму покарання. Сам відповім за вчинки власного сина. Прошу, нехай лише для моєї сім'ї все залишиться як є. Якщо треба, то я готовий бути відсторонений від  своїх повноважень радника…

Я стояла та уважно дивилася на радника, і розуміла, що насправді він ні на що не міг вплинути. Адже річ у тому, що душа його сина була набагато старша ніж його власна. Ображена душа, яку висмикнули з її світу та змусили пережити сім нелегких життів. Тож зараз він просто не міг зробити по іншому. Йому з самого початку призначили певну роль та зробили відповідний образ негідника, який має своїми вчинками та діями, довести одній "нерозумній" дівчинці позицію: батько завжди правий в усьому!

– Графе Барславі, я не буду Вас карати за вчинки Вашого сина - твердо та впевнено проговорила я - Я знаю, що ви мені зараз кажете: що це частково Ваша провина, що це Ваше виховання. Але, ні я з Вами не згодна! Сьогодні Ви втратили сина! Нехай він був не ідеальний, нехай не виправдав Ваших очікувань чи дуже багато про себе думав. Нехай, але він був Вашим сином і його вибір, то лише його вибір. І його смерть, це теж подія, яку не так легко пережити. А що стосується Вашої посади? То Ви радник імператора, тож Вашу професійність і діяльність має судити лише він.

– Ваше Величносте, але ж я… - почав було здивовано говорити він, та я його перервала піднявши долоню вгору.

– Графе! Я повторюю Вам ще раз і більше того говорити не буду. Я погоджуюсь з тим, що те як вчинив Ваш син, було підлим та негідним звання графа. Але за це він вже поніс покарання, і якщо сказати без прикрас, без титулів, статусів і усього протокольного, то ця справа між мною і ним. І це вже в минулому. За те, що сталося - покарання повинен  понести лише він. Його вже немає! Тому, давайте ми цю тему закриємо, і більше до того не повертаємося. Домовились?

– Так, дякую, Ваше Величносте - зі сльозами на очах промовив граф, вклоняючись мені.

Я хотіла було повернутися до батьків та друзів, як помітила хлопчика, що обережно зробив кілька кроків в мою сторону. Він все тримав кошик з яблуками в руках.

– О, Леон і ти тут! - радісно промовила та пішовши до нього помітила його червоні від сліз очі. Тож присівши перед ним навприсядки, запитала - Ну і чого ти плакав?

На що він лише кивнув головою, закусивши нижню губу, а по щічках знов побігли сльози.

– Все добре. Ти чого? - втішала я його.

– Я злякався - прошепотів він - ви там горіли і я боявся, що вже більше не побачу тебе…