Розділ 32

Я стрімголов кинулася на двір, не звертаючи увагу на окрики присутніх в кабінеті. Я не відреагувала і тоді, коли Геліон звелів мені зупинитися та повернутися у кімнату. У моїй голові пульсувала лише одна думка: я маю встигнути поки він не зник остаточно з мого життя. Щоб він там собі не вирішив, я маю право дізнатися напевно: чи є для мене місце у його серці та душі? Та на порозі будинку мера зупинилась, раптом зрозумівши, що насправді не знаю у яку сторону міг полетіти Арій. Поки я роздумувала над цим, мене різко повернули в інший бік. Переді мною стояв розлючений Геліон, який, мабуть, побіг за мною.

— Я велів тобі повернутися! — прошипів він, боляче стискаючи мої плечі — коли ти вже нарешті навчишся коритися?!

— Ти ще того не зрозумів? — впевнено та голосно промовила я, скидаючи його руки зі своїх плечей та роблячи крок назад. Я бачила, що за його спиною вже стояли Несеєм, радники, Нікос, майстер Аріус, мій батько та брат — Тож я повторю ще раз те, що сказала тобі там на межі, коли ти мене намагався вбити: я тобі не рабиня! І ніколи нею не стану! І якщо ти, ще раз підійдеш до мене ближче ніж на десять кроків, то пошкодуєш про це.

Його розгублений вираз обличчя, дав зрозуміти: він не очікував того, що я зможу скинути його руки, адже при дотику знов відчула дію магії. Можливо, якесь чергове закляття підкорення. Адже його лють і гнів, що зараз плескались в його погляді, дуже очевидно "промовляли" про його невдоволення мною і моєю поведінкою. Ну і нехай! Його зранене его, то найменше, що мене зараз турбує. Тож я спокійно повернулася до нього спиною і поглядом обводила околиці:

— Куди ж ти міг полетіти? — вголос запитала я, примруживши очі.

— Ваш фенікс полетів туди — прозвучало десь зі сторони.

Різко обернувшись на голос, я побачила хлопчика з кошиком яблук у руках.

— Привіт, Леоне! — посміхаючись привіталася я та спустилася по східцях — то куди ти кажеш він полетів?

— Так до межі, як Ви тоді — сумно проговорив хлопчик — А я Вам яблука приніс, тільки но побачив що Ви повернулися. Вони вже кілька місяців, як зібрані. Та дядько показав, як їх можна зберегти. Тож я їх беріг для Вас.

— Дякую, мій хороший — зі сльозами на очах проговорила я, тріпаючи його по волоссю — ти їх ще трохи потримаєш у себе? Бо мені дуже треба поговорити з одним упертим феніксом, а летіти з кошиком буде трохи незручно.

— Так, я почекаю — посміхаючись сказав він, сідаючи на першу сходинку.

— Дякую, я намагатимуся швидко впоралася — промовила я і розкривши свої крила, злетіла у небо.

Але воно мене чомусь не тішило так, як раніше. Я не раділа переливу світла в хмарах, відчуттю свободи та тріпотінню вітру на моїх крилах. Моє серце сьогодні не стискається від захвату польоту. Воно розривається від туги, адже якщо мої почуття не знайдуть відклику в його серці, то навіщо тоді мені небо, воля та вітер? Навіщо таке життя? Без нього…

Він стояв на самому краю скелі. Саме там де почалося моє падіння. Я тихо опустилась посередині галявини, за кілька десятків кроків від нього. І він прекрасно чув, що хтось прилетів. І напевно знав що це саме я, адже не повертаючись, сказав:

— Навіщо ти прилетіла Іридіє? Я ж наче доставив тебе у строк? Чи ти прилетіла за привітаннями? Чи я маю привітати тебе із заручинами!

— Якими заручинами? — не відразу зрозумівши про що він, перепитала я. А потім від усвідомлення аж скипіла — Правий був Нікос: у тебе жахливий характер! Та на щастя, завдяки Геліону, я про то забула! Бо не терпіла б тебе жодного дня!

— Бачиш, навіть тут твій наречений допоміг — тихо промовив Арій, та я це почула.

— Так, допоміг та ледь не вбив — майже пошепки уточнила я. Та, мабуть, мої слова були почуті, адже Арій здригнувся усім тілом, а його плечі опустилися.

— Все одно, вже надто пізно — тихо та якось приречено відповів він.

Я розгубилася від його слів, та все одно зробила кілька кроків в його сторону. А потім раптом у думці виплив спогад про сувій з його кабінету, і посміхнулася від усвідомлення того, що там написано про нас. Тож, зробивши іще крок, впевнено промовила:

— Ну ж бо Арій! Забудь усі свої "правильні" думки. Згадай оте пророцтво з сувою. Воно ж майже відбулося! Залишилося лише "При взаємній згоді та лиш добровільних кроків!".

Я стояла і дивилася, як він хитає головою, наче відганяючи від себе мої слова. Наче вони були йому не потрібні.

— Вже пізно! — промовив він, наче на підтвердження моїх думок — сьогодні моє "Останнє палання". Я не хочу і не буду ризикувати тобою, аби перевірити усе написане у ньому. Але я дякую за час, що був у нас…

Його слова мене остаточно вивели з рівноваги: він відмовляється від мене, аби не ризикувати мною?!

— Ти у листі Несеєму написав “Якщо звісно на те буде її воля”. Так ось: моя ВОЛЯ бути тут і зараз! Тож, скажи мені Арій, що я тобі не потрібна! Скажи, що я для тебе нічого не вартую! — я викрикувала ці слова, усім своїм єством бажаючи аби він їй не сказав — Скажи мені, що ти не серце мого вогню, а я не серце твого вогню. Скажи мені це і я почую тебе! Я піду і більше тебе не потурбую.

Він обернувся на мої слова і в його очах було стільки болю, що моє серце краялося на шматки. Було видно як вже важко йому встояти на ногах, як він намагається щось сказати та наче язик його вже не слухається. Він похитнувся і впав на коліна за крок до прірви, з якої мене скинув Геліон. Я ж в одну мить опинилась поруч та встала поряд з ним на коліна, і розкрила над нами свої крила, ніби закриваючи від усього світу. І від тих, хто прилетів у слід за мною, а зараз тихо стояли біля дерев на краю галявини.