Розділ 32

Я стрімголов кинулася на двір, не звертаючи увагу на окрики присутніх в кабінеті. Я не відреагувала і тоді, коли Геліон звелів мені зупинитися та повернутися у кімнату. У моїй голові пульсувала лише одна думка: я маю встигнути поки він не зник остаточно з мого життя. Щоб він там собі не вирішив, я маю право дізнатися напевно: чи є для мене місце у його серці та душі? І не з листа адресованого іншій особі, а з його власних вуст та дивлячись мені в очі. Та на порозі будинку мера зупинилась, раптом зрозумівши, що насправді не знаю у яку сторону міг полетіти Арій. Поки я роздумувала над цим, мене різко повернули в інший бік. Переді мною стояв розлючений Геліон, який, мабуть, побіг за мною.

– Я велів тобі повернутися! - прошипів він, боляче стискаючи мої плечі - коли ти вже нарешті навчишся коритися?!

– Ти ще того не зрозумів? - впевнено та голосно промовила я, скидаючи його руки зі своїх плечей та роблячи крок назад. Я бачила, що за його спиною вже стояли Несеєм, радники, Нікос, майстер Аріус, мій батько та брат - Тож я повторю ще раз те, що сказала тобі там на межі, коли ти мене намагався вбити: я тобі не рабиня! І ніколи нею не стану! Ніколи! І якщо ти, ще раз підійдеш до мене ближче ніж на десять кроків, то пошкодуєш про це.

Його розгублений вираз обличчя, дав зрозуміти: він не очікував того, що я зможу скинути його руки, адже при дотику знов відчула дію магії. Можливо, якесь чергове закляття підкорення. Адже його лють і гнів, що зараз плескались в його погляді, дуже очевидно "промовляли" про його невдоволення мною і моєю поведінкою. Ну і нехай! Його зранене его, то найменше, що мене зараз турбує. Тож я спокійно повернулася до нього спиною і поглядом обводила околиці:

– Куди ж ти міг полетіти? - вголос запитала я, примруживши очі.

– Ваш фенікс полетів туди - прозвучало десь зі сторони.

Різко обернувшись на голос, я побачила хлопчика з кошиком яблук у руках.

– Привіт, Леоне! - посміхаючись привіталася я та спустилася по східцях - то куди ти кажеш він полетів?

– Так до межі, як Ви тоді - сумно проговорив хлопчик, вказуючи ручкою напрямок - А я Вам яблука приніс, тільки но побачив що Ви повернулися. Вони вже кілька місяців, як зібрані. Та дядько показав, як їх можна зберегти. Тож я їх беріг для Вас.

– Дякую, мій хороший - зі сльозами на очах проговорила я, тріпаючи його по волоссю - ти їх ще трохи потримаєш у себе? Бо мені дуже треба поговорити з одним упертим феніксом, а летіти з кошиком буде трохи незручно.

– Так, я почекаю - посміхаючись сказав він, сідаючи на першу сходинку.

– Дякую, я намагатимуся швидко впоратися - промовила я і розкривши свої крила, злетіла у небо.

Але воно мене чомусь не тішило так, як раніше. Я не раділа переливу світла в хмарах, відчуттю свободи та тріпотінню вітру на моїх крилах. Моє серце сьогодні не стискається від захвату польоту. Воно розривається від туги, адже якщо мої почуття не знайдуть відклику в його серці, то навіщо тоді мені небо, воля та вітер? Навіщо таке життя? Без нього…

Він стояв на самому краю скелі. Саме там де почалося моє падіння. Я тихо опустилась посередині галявини, за кілька десятків кроків від нього. І він прекрасно чув, що хтось прилетів. І напевно знав що це саме я, адже не повертаючись, сказав:

– Навіщо ти прилетіла Іридіє? Я ж наче доставив тебе у строк? Чи ти прилетіла за привітаннями? Чи я маю привітати тебе із заручинами!

– Якими заручинами? - не відразу зрозумівши про що він, перепитала я. А потім від усвідомлення аж скипіла - Правий був Нікос: у тебе жахливий характер! Та на щастя, завдяки Геліону, я про то забула! Бо не терпіла б тебе жодного дня!

– Бачиш, навіть тут твій наречений допоміг - тихо промовив Арій, та я це почула.

– Так, допоміг та при цьому ледь не вбив - майже пошепки уточнила я. Та, мабуть, мої слова були почуті, адже Арій здригнувся усім тілом, а його плечі опустилися.

– Все одно, вже надто пізно - тихо та якось приречено відповів він.

Я розгубилася від його слів, та все одно зробила кілька кроків в його сторону. А потім раптом у думці виплив спогад про сувій з його кабінету, і посміхнулася від усвідомлення того, що там написано про нас. Тож, зробивши іще крок, впевнено промовила:

– Ну ж бо Арій! Забудь усі свої "правильні" думки. Згадай оте пророцтво з сувою. Воно ж майже відбулося! Залишилося лише "При взаємній згоді та лиш добровільних кроків!" Зроби цей крок!.

Я стояла і дивилася, як він хитає головою, наче відганяючи від себе мої слова. Наче вони були йому не потрібні.

– Вже пізно! - промовив він, наче на підтвердження моїх думок - сьогодні моє "Останнє палання". Я не хочу і не буду ризикувати тобою, аби перевірити усе написане у ньому. Але я дякую за час, що був у нас…

Його слова мене остаточно вивели з рівноваги: він відмовляється від мене, аби не ризикувати мною?!

– Ти у листі Несеєму написав “Якщо звісно на те буде її воля”. Так ось: моя ВОЛЯ бути тут і зараз! Тож, скажи мені Арій, що я тобі не потрібна! Скажи, що я для тебе нічого не вартую! - я викрикувала ці слова, усім своїм єством бажаючи аби він їх не сказав - Скажи мені, що ти не серце мого вогню, а я не серце твого вогню. Скажи мені це і я почую тебе! Я піду і більше тебе не потурбую.