Розділ 31

Коли ми опинилися біля самої прірви, я зупинилася та взяла Арія за руку.

– Рідо, що сталося? Тобі погано? - стривожено запитав він, заглядаючи у мої очі.

– Ні, усе добре - прошепотіла я, не відриваючи погляду від іншої сторони прірви - Дай мені кілька хвилин.

– Звичайно - тихо відповів він, обіймаючи мене за плечі - Стільки скільки тобі потрібно.

Ми стояли в півоберта один до одного над прірвою, що розділяла магічну та не магічну територію. І зараз мені як ніколи не хотілося йти уперед. Адже моя інтуїція просто волала про те, що на тому боці прірви, усе зміниться. І чомусь мені здавалося, що там я втрачу Арія. Нібито, там може існувати лише щось одне: чи моє минуле, чи наше майбутнє. І мені вперше у житті не хотілося обирати. Але я мала звільнити імператора від цієї дурної присяги. Тому, що просто повинна. Тому, що так правильно. Навіть якщо я втрачу усе, інші не мають постраждати. Тож зробивши кілька глибоких вдихів, та витерши непрохані сльози, трохи відхилившись у бік промовила:

– Ми можемо йти.

Не відпускаючи моєї руки, Арій розкрив свої крила і з запитом поглянув на мене. Я без слів зрозуміла його питання: “Спробуєш сама перелетіти?”, тож лише кивнула головою і розкрила свої крила. Мабуть, зі сторони це виглядало дуже гарно: два ірлінги тримаючись за руки та торкаючись одне одного крилами, стоять над прірвою у променях яскравого світла. Одночасний впевнений крок уперед і ми з небажанням відпускаємо руки один одного. Адже розмах наших крил не дає можливості для такого простого жесту. Та за хвилину, опустившись на траву ми не змовляючись простягнули один одному долоні.

А наступної миті за кілька метрів від нас відкрився портал, з якого майже синхронно зробивши крок, вийшли лорд Нікос та імператор Несеєм. Вони якось напружено глянули на мене, а потім перевівши погляди на наші зімкнуті руки, здивовано поглянули на Арія.

– Вітаю Вас ваша Високосте, Ваша Світлість - з посмішкою промовила я, схиляючи голову в знак поваги - Дуже рада вас бачити.

– Іридія? - якось здивовано та невіряче запитав імператор.

– Ваше Високосте? - перепитала я, награно здіймаючи брови.

– Я не розумію: вона нас пам’ятає чи ні? - звернувся він пошепки до лорда Нікоса, який мав не менш розгублений вигляд.

Витримавши паузу, я все ж не втрималася і зі сміхом промовила:

– Несеєм бачили б ви свої обличчя!

– Іридія! Ти мене з розуму зведеш! - вигукнув він - Нам просто майстер Арій сказав, що ти втратила пам’ять та зір.

– Так, дійсно була така справа. Але ще одне вдале падіння з прикладанням головою об камінчик, і вуаля: я бачу і майже все згадала - весело промовила я, та помітила як Арій трохи міцніше стис мою долоню, звернулася до нього - вибач, що знов шуткую про це.

– А ти змінилася - задумливо промовив імператор, примружуючи очі - стала якоюсь…

– Живою - доповнила я його засміявшись, добре розуміючи про що він. Адже поряд з Арієм дійсно відчувала, ніби крига з серця тане.

– Точно живою, та надто балакучою - засміявшись у відповідь промовив він - Добре, нам вже час, на нас чекають.

Уся моя веселість зникла тієї ж миті, і з жалем глянувши на Арія, що відповів мені не менш сумним поглядом. Ми усі разом увійшли у відкритий Нікосом портал. А у наступну секунду, опинившись у просторому та світлому кабінеті лорда, відчула як Арій відпустив мою долоню та зробивши крок назад встав за моєю спиною.

Та якось відреагувати на його дії мені не дав Натан, який підскочив до мене і стис в обіймах.

– Як же я скучив Рідо! Тебе не було цілу вічність!

А далі я потрапила в обійми батьків, і лише після змогла роздивитися хто ще знаходиться у кабінеті. Тут цілком очікувано були присутні усі радники імператора, а також батьки Арія, що трохи здивувало мене. Оскільки ми з Арієм вирушали лише удвох, а вони не говорили про свої наміри. Зараз дивлячись на суворе обличчя Аріуса та стриману Міраю, що схилила голову і судомно стискала руку чоловіка, я відчула якесь занепокоєння. Наче мало статися щось непоправне, а мене не попередили. Та з’ясувати усе мені не дав портал, що відкрився посеред кабінету. А точніше той, хто з нього вийшов. Але з його появою у моїй голові одразу зійшлися усі пазли, та усе стало на свої місця.

– Геліоне - прошепотіла я, витягуючи губи у посмішці, яка зараз більше нагадувала вищир - тільки тебе тут і не вистачає мій незрівнянний кандидат у наречені.

– Привіт люба - посміхнувся цей гад, ніби не помічаючи мого настрою - я теж безмежно щасливий від того, що невдовзі ми зможемо побратися. Тож не будемо більше зволікати.

– О, тут тобі трохи треба почекати! - іронічно відповіла я - моє повноліття має статися лише за кілька годин. До того ж ми маємо з’ясувати чи немає причин, що можуть змінити умови.

– Які ще причини?! Які умови?! - роздратовано вигукнув Геліон, стискаючи кулаки.

Я ж помітила, як зблід його батько, а інші радники споглядали зацікавлено, і явно їм сподобався хід нашої розмови.

– Я зараз озвучу тобі причини! - вигукнула я, будучи не менш роздратованою, відчуваючи як мій вогонь починає загорятися у моїй крові - Ти посмів…