Розділ 30

Арій.

Чи може щось зламати волю чоловіка? Мені здавалося, що нічого. Справжній чоловік має витримати усе, адже він за замовчуванням народжений щоби бути сильнішим. Але життя нас постійно вчить, що не можна покладатися лише на норми, правила і закономірності. У будь-яку мить, одна єдина деталь може змінити усе і те, що здавалося твоєю силою стає твоєю слабкістю. Ось ніби ти стояв непохитно на твердій основі, а за мить це стає занадто хитким. Те, заради чого ти жив, стає твоєю погибеллю. Що може бути гірше від відчуття безпорадності, у ситуації коли ти тримаєш у своїх руках сенс власного життя, свої крила та своє серце і не знаєш як допомогти. Лише затамувавши подих намагаєшся почути її серцебиття, а потім слідують довгі години безпорадності та очікування. І саме у той момент коли ти нічого не можеш, і від того від тебе нічого не залежить, ти починаєш звертатися до вищих сил. Можливо, саме тому ми потрапляємо в такі ситуації. Адже наші творці зацікавлені у тому, щоб їм поклонялися, щоб їх шанували та визнавали їх пріоритет і вагомість. Але стається так, що коли істота досягаючи успіху, стає вагомою у власних очах, вона забуває настанови Творця. Здається, що це може тривати нескінченно, деякі користуючись цим, безкарно творять зло. Але зрештою настає час, коли Творець робить свій хід, створюючи ситуацію в якій ти маєш визнати власну нікчемність перед світом, перед Його волею та й перед самим Творцем. Та зазвичай, через власну пихатість ми самі доходимо до того, що те що мало вирішуватися за годину, розтягується на роки. Але рівно до того часу, коли до тебе приходять усвідомлення що ти ніщо без свого Творця та без виконання Його волі лише порожнє місце.

Цікаво, що ми можемо сотню разів це чути та ми можемо це розуміти. Можемо погоджуватися або ж заперечувати цей факт. Але абсолютно кожна істота, потрапляючи у ситуацію в якій на вагах опиняється життя найважливішої істоти у всіх світах, схиляє голову перед творцем, і визнає Його перевагу: “Перевагу абсолютну та безапеляційну”.

Тиждень. Цілий тиждень мені знадобилося на усвідомлення власної нікчемності та абсолютної переваги свого Творця. Стоячи на колінах посеред саду я благав Творительку Таймі, аби Вона прийняла мою душу, серце та моє життя, в обмін на життя Іридії. Моя голова була низько схилена в очікуванні відповіді. А коли я почув тихе "Привіт" здавалося, що увесь світ заграв барвами та візерунками, наповнювався чистим повітрям і тихим вітром розправив мої крила. Здавалося, що моє серце почало знов битися, і я знав що живий. Я був неймовірно щасливий лише від того, що почув її голос. А потім прийшло усвідомлення вона мене бачить. А потім з'явився страх від того, що вона пам'ятає. Чому страх? Тому, що існувала ймовірність, що згадавши своє минуле, Іридія віднайде в ньому когось ціннішого ніж я.

День. Один неймовірний день, яких завершився питанням "Чи може вона залишитися?" подарував надію на те, що можливо, в мене є шанс стати для неї важливим та значущим. Стати серцем її вогню. І у нас є кілька місяців аби з'ясувати це напевно.

А далі дні полетіли з неймовірною швидкістю. Якоїсь миті здавалося, що все добре і все вирішено. А потім знов страх і вагання. Ще в перший день після опритомнення дівчини, ми з батьком вирішили, що більше немає потреби вчити її, того як пережити процес переродження. Адже спілкуючись з нею ми зрозуміли, що вона як ніхто готова до цього непростого періоду. І це не стосувалося лише теорії. Ні, вона абсолютно усвідомлено прийняла ситуацію. Морально вона готова була це пережити наодинці. Сам на сам зі своєю силою. І від тієї впевненості, яка віяла в кожному її русі, слові та дії, я все більше запевнявся у тому, що вона справиться з усім.

А за кілька днів до дати повернення її в імперію, до мене несподівано прийшло усвідомлення, що справді я не можу, та і не вправі на неї впливати. Тож я прийняв рішення діяти за обставинами: якщо повернувшись в імперію Іридія обере не мене, то я відступлюсь та відпущу її з гідністю. Пройду своє "Останнє палання".

Я був абсолютно впевнений у тому, що цей граф Геліон не гідний її. Та прийнявши рішення пройти "Останнє палання" без неї, я більше не маю права вимагати від неї не пов'язувати своє життя з Геліоном. Та все ж я вирішив написати лист Несеєму, щось на кшталт заповіту. Я знаю, що він зробить усе аби вона була в безпеці, адже вона для нього не менш важлива ніж для мене.

В останній вечір перед призначеною датою, я сидів у своєму кабінеті упорядковуючи документи. Адже цілком ймовірно, що можливо, завтра вже можу не повернуться сюди. Думки роїлися у голові нескінченним потоком, змінюючи одна одну. Моє серце благало ризикнути, а розум наказував "Не можна! Вона має жити за будь-яку ціну! Навіть, якщо цією ціною буде моє власне життя!"

Мою увагу відвернув короткий стукіт у двері.

– Сину, я можу увійти? - запитав батько, заглядаючи у напіввідчинені двері. А після мого короткого кивка, увійшов і сів на диванчик, проговорив - я вже деякий час за тобою спостерігаю і бачу, що ти ледь тримаєш себе в руках. Я так розумію почалося?

– Так, кілька днів тому - тихо відповів я відкидаючись у кріслі, не бачачи сенсу приховувати очевидне.

– Арій, я вважаю, можливо, варто розповісти все Іридії? - обережно почав розмову батько.

– Ні! Ми з тобою вже обговорювали це питання - різкіше ніж хотілося б відповів я батькові.

Насправді кожного разу коли накочувала чергова хвиля внутрішнього вогню, я поривався було розповісти Іридії, але кожного разу зупинявся: це не має бути її проблемою!