Розділ 29

Ще деякий час ми розмовляли на всілякі теми. Вони стосувалися і навчання в академії, і просто життєвих ситуацій. В деяких моментах мені здавалося, ніби я складаю іспит. Було стійке відчуття ніби мене перевіряють. Але, з усім тим, це було цікаво. А ще у мене було дивне відчуття начебто я на одному рівні з ними. Я не краще за них, але й не гірша. Рівна. І це мені подобалося. Водночас мені здавалося, нібито зовсім нещодавно хтось, або щось, змушувало мене відчути себе непотрібною та нікчемною. Але знову, як із ситуацією, коли я намагаюся згадати того хто штовхнув мене у прірву, виникає лише туман в голові. Дивно все це, якось дивно…

А ближче до обіду повернулася Мірая і, мабуть, занадто емоційно сприйняла той факт, що я знову бачу та пам'ятаю своє минуле. Оскільки спочатку вона, а потім вже і я втішаючі її, розплакалась. Тож чоловіки тактовно вирушили на кухню, нібито накрити обід. Даючи тим самим нам час та можливість заспокоїтися.

Залишок цього емоційного дня ми провели по сімейному, за різними цікавими історіями, приготуванням їжі та спілкуванням. Здавалося, усе йде так, як і повинно бути. Усе це звично та правильно. І немає жодних перешкод для спілкування та співіснування усіх нас на одній території.

І лише коли ми опинилися в кімнаті Арія, готуючись до сну, мені несподівано стало незручно. Це звичайно ж не залишилося непоміченим.

– Рідо щось сталося? - насторожено запитав Арій, зачиняючи за собою двері у кімнату.

– Ні. Тобто так. Коли я не пам'ятала правил і норм, та не бачила як усе виглядає зі сторони, то нібито відчувала себе вільною. А зараз чомусь мені стало незручно - тихо пояснила я.

– Тобі незручно знаходитись зі мною в одній кімнаті? - якось сумно запитав він, стискаючи долоні у кулаки.

– Ні, мені зручно - твердо відповіла я, дивлячись на те як він намагається стримати свої емоції - просто не хотілося би додавати тобі незручностей. Я і так впала вам як сніг на голову, зі своїми проблемами. Я звісно розумію, що поки я перебувала в тому стані, жодна поважаюча себе істота не покинула би напризволяще іншу істоту в такому стані. Але зараз вже зовсім інша ситуація, і я можу сама про себе подбати. Тож, можливо, зараз ти сам не хочеш аби я перебувала поруч…

– Тобто, я правильно розумію: ти не проти знаходитися зі мною? - обережно запитав він, та коли побачив, що я підтвердила його думку, широко посміхнувшись підійшов до мене та зазираючи в очі, промовив - тоді я тим паче не бачу перешкод. Я теж хочу аби ти була тут поруч зі мною. Можливо, я не можу дати тобі всього потрібного і бажаного, але я буду безмежно радий, якщо той час який залишається до твого вороття в імперію, все залишиться як є.

Я лише кивнула у відповідь, оскільки мене не зовсім влаштовувала його позиція щодо “Все залишиться як є”. Але хто я така аби ставити йому свої умови та щось вимагати від нього? Чи може бути так, що його позиція обумовлена саме моїм мовчанням? Можливо, він чекає саме на моє визнання своєї потреби у ньому. Але ж я не можу перша озвучити власні почуття? Чи напроти саме це і варто зробити?

– Рідо, ти знов поринула у свої думки - все ще стоячи переді мною, проговорив Арій - мені подобається спостерігати за тобою та твоєю мімікою у такі моменти. Мені цікаво про, що ти думаєш з таким виразом обличчя?

– З яким “таким”? - роблячи крок назад запитала я, а побачивши як на обличчі Арія здивування змінюється на сум, пояснила - Ти дуже високий і у мене ще трохи паморочиться, коли доводиться задирати голову. Тому я і відступила.

Декілька хвилин Арій невідривно дивився на мене, ніби усвідомлюючи сказане мною. А потім несподівано розсміявся наче отримав найочікуваніший подарунок. Я з посмішкою розглядала його намагаючись запам’ятати якомога більше деталей і нюансів. Адже розуміла, що цілком ймовірно, що це єдине що може залишитися мені на згадку про нього і цей час поруч з ним.

– Мені теж подобається спостерігати за зміною твоїх емоцій - частково озвучила я свої думки.

За пів години я зручно вмостившись на своїй стороні ліжка, почала вже було дрімати, як несподівано була притягнута на плече Арія і міцно притиснута до нього.

– Я вже звик до того, що ти спиш на моєму плечі - з посмішкою пояснив він на мій здивований погляд - Тож, якщо буде по іншому, то не зможу заснути.

– Ну, досить логічне пояснення - стримуючи сміх відповіла я, додаючи ще й ці відчуття у скарбничку спогадів.

– Рідо, ти спиш? - через деякий час пошепки запитав Арій, а коли замість відповіді я лише підняла голову аби поглянути на нього, продовжив перебираючи однією рукою моє волосся - я забув тебе запитати: ти плануєш відвідати імперію найближчим часом чи вже повернешся у призначений час?

А й справді? Згадуючи усе, що розповідав майстер Аріус під час наших занять, то в принципі питання зі згорянням що сто років можна вважати знятим. Адже на сам процес мало що може вплинути. А силу та інтенсивність вогню може змінити лише істина пара. Саме, той хто є для тебе серцем твого вогню, може полегшити цей пекучий біль, розділивши його з тобою. А оскільки, як показав артефакт пошуку пара, мені з цим не пощастило, то продовжувати своє перебування тут прикриваючись навчанням, більше не має жодного змісту. Чи можу я твердо стверджувати, що мої відчуття стосовно Арія можуть вказувати на те саме він може виявитися моєю парою? Напевно, ні. Чи зважуся я колись це у нього з’ясувати? Можливо, але точно не сьогодні. Тож залишається лише невирішене питання: чи повернутися мені в імперію зараз і розпочати своє існування відповідно протоколу, чи залишитися і, можливо, вловити момент для з’ясування свого значення для Арія? Будь-яке моє рішення матиме наслідки. Якщо вирішу зараз повернутися, то ймовірніше всього все моє подальше життя поряд зі мною буде Геліон. І усе буття буде прописано нормами та протоколами. А якщо залишуся, то дам собі можливість провести час поряд з тим хто став дорогим серцю. Хоча, як виявляється, вважає моє перебування поруч з собою, лише обов’язком перед імперією. Але ж мої спогади залишаться зі мною? І, можливо, саме вони будуть зігрівати моє серце у найважчі моменти життя.