Розділ 27

Прокинулась від заціпеніння в усьому тілі, здавалося, ніби я стала дерев'яна. Заледве зуміла себе перевернути на ліжку, і посміхнулася відчувши запах меду та скошеної трави на сусідній подушці.

– Значить, сьогодні спав поряд - пробурмотіла я, погладжуючи наволочку синього кольору та відзначила про себе - який гарний та насичений колір. Стоп! Який колір?

Я підскочила на ліжку, наче вжелена, і з подивом широко розкривши очі, розглядала усе навкруги. Я бачила! Але як? А потім згадала своє падіння і розсміялася.

– Ти диви, мабуть, треба було раніше десь прикластися головою - відзначила я про себе - А де ж всі? Треба їм усе розповісти.

Так у піднесеному настрої, я спустила ноги на дерев'яну підлогу. Взагалі, уся кімната була оздоблена світлою деревиною. Велике вікно на півстіни, мало пропускати у кімнату багато світла. Але зараз я помітила, що воно було запнуте щільною фіранкою, так що у кімнаті панувала напівтемрява. Вже не побоюючись зашпортатися, я впевнено підійшла до вікна і одним рухом розкрила фіранки. І одразу з замружила очі від яскравого світла, що полилося у кімнату. Трохи звикнувши, відкрила очі і перед моїм поглядом постав дуже гарний сад, а трохи в далі виднілося, мабуть, озеро чи став.

– Так, Іридія - промовила я сама до себе - зараз швидко приводити себе до ладу і можна спускатися униз. Можливо, усі на кухні.

Опинившись у ванній кімнаті, на мить зупинилася на порозі. Це дивне відчуття коли ти ніби то вже все знаєш, але у той же час усе по-іншому, все нове. Кожну деталь я знала на дотик, та зараз я мала змогу зіставити свої відчуття з побаченим. Візуалізувати, так би мовити. Я опинилася в абсолютно білому приміщенні, де лише шафа для речей була світло сіра. А, ні - в тон до неї був маленький сірий килимок біля душової, та й тримачі для рушників і дрібничок теж були сірі.

Швидко впоравшись з усіма ранковими процедурами, я поспішила униз. Вийшовши у коридор побачила, що на другому поверсі, дійсно лише дві кімнати. Навпроти кожної з дверей виявляється були перила, що відгороджували простір, а посередині сходи. Зробивши кілька кроків вперед я підійшла впритул до перил, та перехилившись через них мала смогу споглядати унизу доволі великий хол чи вітальню. Звідси також було чудово видно вхідні двері та двері на кухню. Тож, не зволікаючи спустилася  по східцях, які були оздоблені з обох боків різьбленими поручнями. І тут я помітила, що праворуч від сходів був вихід на вулицю, а ліворуч, десь на приблизно такій же відстані, вихід на задній двір будинку. Ось чому я припустилася помилки звернувши не туди. Заглянувши на кухню зрозуміла, що й там нікого немає. Далі були ще одні двері, зазирнувши в які, виявила що це робочий кабінет.

Невелика, але світла та затишна кімната з великим, вікном майже в усю стіну. Стіна навпроти вікна представляла собою суцільну полицю з книгами. Не втримавши себе, пройшла вздовж неї, рукою торкаючись книг. Із захопленням помічаючи досить рідкісні екземпляри.

– Таких немає навіть в імператорській бібліотеці! - вражено подумала про себе я.

А потім зупинилась біля письмового стола, поглядом обводячи увесь простір. Несподівано мій погляд зупинився на розкритому сувої, що лежав на видному місці. Автоматично очима пробіглася по тексту і, здивовано подумала про себе: якісь дивні вірші, нібито частина якоїсь балади чи щось накшталт того?

Далі думка знов перескочила на інше відволікаючи мене від сувою. Тож ще раз побіжно оглянувши кабінет попрямувала до виходу. І вже зачинивши за собою двері подумала:

– Дивно. Невже всі разом кудись пішли по справах? Але вони ж не могли мене залишити одну? Хоча…

Мої думки перервав який звук з тераси на задньому дворі, тож звісно я попрямувала туди. Двері виявилися привідчинені, тому вони зовсім відчинилися від легкого поштовху, не видавши жодного звуку. Зробивши крок у вперед, я застигла побачивши на галявині перед терасою ірлінга, що стояв на колінах, опустивши голову та розкривши свої полов'яні крила. Легенький вітерець, що колихав пір'їнки та світло, що падає на них переломлюючись створювали просто неймовірне та заворожуюче видовище. Складалося враження, ніби цей чоловік оповитий полум'ям. Живим полум'ям! Я помітила, як його плечі доволі помітно здригалися. Лише мить вагаючись, я зробила кілька кроків вперед та раптом зупинилася біля самих східців. Я вражено дивилася на постать усвідомлюючи що переді мною стоїть Арії. І він дійсно палав! А ще здається плакав?

– Ні, мабуть, то лише здається - подумала я та майже пошепки проговорила - Привіт, Арію. Я не буду тобі заважати?

А далі все відбулося з такою швидкістю, що від несподіванки я підскочила та зробила крок назад. Одним злагодженим рухом він скочив на ноги, та здавалося зовсім не торкнувшись землі, розвернувся та одним злитним рухом піднявся у повітря розкриваючи свої полум'яні крила. Так, що зараз він був на одному рівні зі мною. І так, він дійсно плакав, оскільки його очі… неймовірні медові очі, були повні сліз та невір'я.

Він з таким здивуванням дивився на мене, що я не втрималась і розсміялась, роблячи кілька кроків йому на зустріч. Він зволікав лише кілька секунд, а потім опустився переді мною на відстані витягнутої руки.

– Ріда, ти прийшла до тями! - вигукнув він, розглядаючи мене наче диковинку.

– Твої очі дійсно медові - промовила я майже одночасно з ним, протягуючи руку та торкаючись його мокрої від сліз щоки.