Розділ 26

Арій.

– Гаразд, а тепер давай на чистоту - промовив батько сідаючи у крісло навпроти мого ліжка - що трапилося у той день насправді?

Я не міг лежати та вести серйозну розмову, тож ледве тримаючись на ногах, підвівся з ліжка. Підійшов до вікна, що виходить на терасу та з нього відкривається гарний вигляд на сад, та присів на підвіконня. Кілька хвилин збирався з думками, адже мав озвучити те, за що батько точно мене не похвалить.

– Я зірвався - майже прошепотів я, хоча знав напевно, що батько чув. Він завжди чув. І більш того, я був певен що він вже знав, що саме сталося - приревнував та зірвався, наче якийсь зелений хлопчисько.

Я чекав реакцію батька на моє зізнання, але він мовчав. Тому, зробивши кілька глибоких вдихів, детально розповів усе як було у той день. Навіть від одного спогаду про цього графа Барславі, відчув як закипає кров. Тож коли я завершив свою розповідь, то моє серце вже палало як і раніше.

– Що ж, бачу ти й сам вже зрозумів свою помилку - проговорив він, після короткого мовчання - І хоча ти мене здивував, порушивши свою ж обіцянку про те, що не відступиш від своєї пари. Проте, будемо вважати, що ти сам себе вже покарав тим, що мало не загинув. Але мене дивує твоя впевненість у тому, що Іридія тебе не прийме. Та я не буду зараз розбиратися у причинах такої думки. Як і не буду тебе переконувати у протилежному. Але це виключно тому, що твоя пара вже поруч, і тобі не треба її розшукувати. Тож, гадаю час усе розставить на свої місця. До того ж твоя дівчинка не така проста і сама так просто не здається. Але я на це ще подивлюся, як кажуть: у перших рядах.

На останніх словах батько розсміявся так голосно і так щиро, що я здивовано на нього подивився: таким я бачив його вперше.

– Ну, і що тебе Аріус так розсмішило? - запитала з порогу мати, яка щойно увійшла до кімнати.

– Майбутні перспективи - загадково промовив батько, підводячись із крісла аби допомогти матері з кошиком білизни, яку вона несла.

Не говорячи жодного слова, він попрямував до ванної та допоміг розкласти білизну по поличках. Через відкриту дверку можна було побачити, як невагомо та з ніжністю він торкається її руки чи турботливо заправляє пасмо, що вибилося з коси.

Я завжди полюбляв спостерігати за батьками, за їх діями, словами. І плекав у своєму серці надію, що колись теж зустріну своє серце вогню. І ось зараз коли вона поряд, я постійно сумніваюсь чи стану я для неї таким же життєво необхідним, як вона для мене?

– Мам, а Іридія на кухні залишилася? - запитав я, повертаючись до вікна. За вікном стояла ясна та тепла погода. Так, що можна було б прогулятися у садку - Ми б у садку прогулялися…

– Так, вона вже там - весело відповіла мама, виходячи з ванної - сказала, що буде на терасі поки чоловіки поговорять.

– Вона одразу пішла, як тільки ви спустилися? - занепокоєно запитав я, підводячись з підвіконня. Але побачивши, як мама ствердно кивнула, відчув ком у горлі та паніку, що почала підбиратися - Вона не виходила на терасу! Я увесь цей час сидів на підвіконні й дивився у вікно. Я б її побачив!

Лише кілька секунд ми усі дивилися один на одного. Не знаю про що думали батьки, а я хаотично намагався зрозуміти: куди вона могла подітися? А за п'ять хвилин ми вже оббігли увесь будинок. Потім батьки пішли оглянути сад, а я зупинився біля входу в кухню, обпершись спиною на двері. Мені здавалося, що я вже більше не можу зробити жодного кроку. Усе тіло тремтіло, наче від тривалого тренування. Чи то від слабкості, яка ще нагадувала про себе, чи від переживання та страху. Але здавалося так відчувається безсилля. На мить закрив очі, аби перевести подих, як несподівано перед очима виплив момент, як ми рахували з Іридією кроки від сходів до дверей тераси. Я раптом усвідомив: вона стоячи біля дверей кухні могла відрахувати кроки ліворуч. А значить… Я тієї ж секунди кинувся до парадного виходу з будинку, а вже у наступну завмер на мить на східцях побачивши її взуття. Полегшено здихнув від усвідомлення, що вона тут. А далі моє серце майже зупинилося від побаченого падіння Іридії.

– Ні, Рідо! - крикнув я кидаючись у її бік, та відчуваючи як просто вмираю.

Усе моє довге та нікчемне життя пролетіло перед моїми очима, поки я з усіх своїх сил нісся до неї. Впавши на коліна біля її тіла, я боявся навіть торкнутися до неї. Вона виглядала такою блідою та тендітною. І зараз наче зірвана квітка лежала на траві. А у свідомості судомно билася лише одна думка: “Тільки не вмирай!”. Та трохи зосередившись, вже вивіреними діями я впевнено перевірив пульс і бігло оглянув її. Помітив розбиту скроню. Тож обережно спробував підняти її на руки, аби віднести у будинок та виявляється, що у мене не залишилось на це жодних сил. Тоді опустившись на мокру траву та обпершись спиною на випнуте із землі коріння, перетягнув її до себе на коліна, притискаючи до себе. І лише після цього кілька разів голосно покликав батька.

Побачивши, як батьки з’явилися на порозі будинку, крикнув аби мама взяла свою сумку. Вона лише кивнула і зникла у будинку, щоб за кілька хвилин присісти навколішки біля батька, який вже зосереджено оглядав Ріду.

– Ти бачив як вона впала? - запитав він у мене - чи вона вже лежала коли ти вийшов?

– Впала саме у той момент, як я зупинився на східцях - відповів я не відриваючи погляду від блідого обличчя коханої.

– Добре - тільки й промовив батько.