Розділ 25

Постоявши під дверима кілька хвилин, витерла непрохані сльози й рушила на терасу.

– Так, як там? - подумки проговорюючи сама до себе я невагомо торкаючись лівою рукою стіни, прямувала до виходу - здається, кроків п'ятнадцять.

Тож підрахувавши необхідну кількість кроків, я простягнула руку аби взятися за дверну ручку. Та виявилося, що дверей попереду немає.

– Дивно - тихо проговорила я, і трохи потягнулася уперед. І знов нічого не відчула. А потім зробила ще декілька маленьких кроків, і ледве не підскочила від дотику до перешкоди - Можливо, я робила не достатньо широкі кроки? Нічого, головне я біля дверей.

Опинившись на дворі я глибоко вдихнула свіже повітря, що пахло травами та дощем.

– А я і не чула, як йшов дощ - майнула думка в голові.

Я стояла на терасі та підставляла обличчя теплому легенькому вітерцю, що кружляв навколо, наче кличе пройтись садком. Постоявши ще кілька хвилин, вирішила все ж таки спуститися сходами у сад. Я звісно ж пам’ятала настанову Арія стосовно того, що там можуть бути перешкоди, але гадаю зможу зупинитися відчувши їх.

– Треба ж вчитися - посміхнувшись промовила я - здається Арій казав, що тут близько десяти кроків до сходів.

Тож зробивши одинадцять обережних кроків, дійсно відчула край підлоги. Спустившись зі сходів, здригнулася від відчуття мокрої трави під ногами. Присівши, провела долонею по траві і широко посміхнулася, мабуть, роса ще не випарувалася. І тут мені, як маленькій захотілося пройтися босоніж по вологій траві. Тож знявши взуття та залишивши його на останній сходинці, зробила кілька маленьких кроків уперед. Здавалося, аж дихати ставало легше. Так крок за кроком, широко виставивши уперед витягнуті руки, я йшла прислухаючись до відчуттів.

– Як же добре - прошепотіла сама до себе - навіть думати ні про що не хочеться! Ой!

Несподівано торкнулася ногою шершавої перепони. Нахилилася і провела по ній рукою. Це виявилося коріння дерева що, мабуть, росло за кілька метрів. Далі дуже обережно ставлячи ноги та виставивши уперед руку, зробила ще кілька кроків і дійсно опинилася біля самісінького стовбура дерева. Воно виявилося просто неймовірно великим.

– Мабуть, дуже старе - подумала я і раптом промайнула картинка того, як я і юнак сидимо на сидінні між коріння, а над нами розкритий прозорий навіс по якому барабанять великі краплі дощу.

Спробувала, пересуваючись навколо стовбура, намацати серед вигнутого коріння найбільше, щоб присісти як на лавку.

– Обережно, будь ласка! - несподівано пролунало за моєю спиною - це дерево росте на краю кручі. Ще один крок і Ви впадете!

Голос жінки був мені незнайомий, так що я зупинилася злякано озирнувшись.

– Оу, дякую, що попередили - все ж таки відповіла я трохи схиляючи голову в знак подяки.

– Ви мене, будь ласка, вибачте. Я не хотіла Вас налякати - вже трошки ближче промовила жінка - Я деякий час за Вами спостерігала, тож зробила висновок ви погано бачите чи…

– Так, це через травму - машинально відповіла я, рукою намагаючись намацати місце де все ж таки можна присісти, бо раптом відчула що ноги мене погано тримають.

– Дозвольте, я Вам допоможу - промовила жінка - присісти.

– Так, буду вдячна - тихо відповіла я.

Жінка майже безшумно підійшла до мене і притримуючи мене за талію, повернула трохи праворуч і сказала зробити маленький крок назад.

– Тут коріння сформувалося у вигляді маленького табурета - весело проговорила жінка - До речі мене звати Тай. Це скорочено, але мені подобається.

– Приємно познайомитись, мене звати Іридія та останнім часом використовують ім'я Ріда - відповіла їй - а Ви напевно прийшли до Арія?

Запитала несподівано, а сама затамувала подих в очікуванні її відповіді, усім своїм серцем бажаючи аби вона спростувала це. А вона, наче навмисно, мовчала. Лише, як мені здається, поглядала на мене якось зацікавлено чи що.

– Ні, Іридія - нарешті відповіла вона, та раптом розсміявшись - та дихай вже! Я взагалі то ні до кого…

– Але ж Ви у його садку! - здивовано вигукнула я.

– У садку? - не менш здивовано запитала Тай - неподалік дійсно стоїть будинок, але це дерево росте над кручею, що через дорогу від нього.

– Але як? Я ж вийшла з кухні, повернула ліворуч, відрахувала кроки та … - почала була пояснювати я, як раптом мене осінило - я повернула ліворуч стоячи спиною до кухні, а треба було навпаки… Виходить я не в садку Арія?

– Ні, не в садку - підтвердила моя співрозмовниця - Але тут не менш гарно. Особливо ввечері, коли світило ховається за небосхил, а небо розфарбовується в усі відтінки вогню.

– Мабуть, дійсно дуже гарно - сумно промовила я - та, на жаль, я того не бачу.

– Ще побачиш - впевнено проговорила жінка - Життя дуже мінливе та усе може змінитися будь-якої миті. Іноді нам здається одне, а насправді усе геть по іншому. Тож не варто від чогось або від когось відмовлятися, навіть якщо тобі раптом зараз незрозумілі причини поведінки оточення. Просто почекай і дай шанс. І собі і їм.

– Це дуже важко - прошепотіла я, схиляючи голову та ковтаючи сльози.