Розділ 23

Мірая з Аріусом разом вийшли з кімнати, щоб удвох принести сніданок для нас з Арієм. Я вже трохи заспокоїлася та розслабилася від того, що Арію стало значно краще, тож вирішила сходити до вбиральні аби трохи привести себе до ладу. Та варто було мені лише поворухнутися та спробувати підвестися з ліжка, як я була вмить притягнута ще ближче під бік чоловіка. Він же утикнувшись мені у волосся, кілька разів глибоко вдихнув, ніби намагався заспокоїтися чи зібратися з думками.

– Рідо, ти дуже забилася? - пролунало від нього несподіване запитання.

– Я? Коли? - перепитала я, не розуміючи про що він зараз.

– Коли перечепилася через мене біля ліжка. Тоді ти сильно забилася? - тихо відповів він піднімаючи моє підборіддя, ніби намагаючись щось розгледіти на моєму обличчі.

– А що ти хочеш побачити на моєму обличчі? Синці чи що? - посміхаючись промовила я - так їх немає.

– Вже немає, чи й зовсім не було? - напружено запитав Арій.

– Ти знаєш, що це трохи нагадує допит - вже сміючись проговорила я, але потім все ж серйозно відповіла - трохи забила руку, та вона вже навіть і не турбує мене. Арій, справді, усе гаразд.

Він обережно взяв мою праву руку, і повертав так, ніби оглядав. Потім теж саме зробив і з лівою. І знов ліг рівно та поклав мене собі на плече.

– А плече болить? - знов запитав він через кілька секунд.

– Трохи, коли доводиться підіймати руку, чи щось хочу підняти - просто відповіла я - але це не пов'язано з тим зашпотуванням…

На останньому слові, від дверей почулося легкі кроки, копошіння та звук поштовху ногою дверей. А вже за мить у кімнату увійшли та лише на секунду хтось зупинився, і наче з подивом подивився на мене.

– Так, а ось і сніданок - проговорила сміючись Мірая, ставлячи тацю, мабуть, зі сніданком на столик, що був поставлений біля вікна, так аби я не зачіпала його проходячи повз - Арій, сину я звісно тебе розумію, та все ж таки відпусти вже дівчину. Хай хоч у вбиральню сходить, а то і так за ці дні від тебе майже ні на крок не відходила.

– Так, звичайно! Рідо, вибач я трохи… - почав перепрошувати Арій, знехотя розмикаючи свої обійми.

– Все нормально - посміхаючись відповіла йому, обережно підводячись з ліжка - я швидко впораюся та повернуся. Не встигнеш і скучити.

Як тільки я увійшла до вбиральні, то тихо зачинила за собою двері. А потім спиною притулившись до дверей, сповзла по нім і сіла на підлогу. Несподівано, у голові майнула думка, про те що зі сторони може здаватися, ніби я нав'язуюся Арію. Адже моя поведінка і дії поряд з ним зовсім не відповідають поняттю "стороння істота".

– Рідо! Чим ти взагалі думаєш? Яке "скучити"? - сварила я сама себе - Він же ясно дав зрозуміти своє ставлення до тебе! Поміркуй: навіщо ти йому зі своїми проблемами, ще й сліпа, та без пам'яті? Що ти можеш йому запропонувати, крім постійного клопоту наче з маленькою дитиною?

Я сиділа під дверима, стискаючи голову руками не розуміючи: ну, що зі мною не так? Невже я дійсно його турботу і гарне ставлення сприймаю за щось більше ніж просто обов'язок? Але ж це не я його постійно обіймаю? Це ж він, коли опиняється поряд, завжди торкається, чи обіймає? Чи, можливо, я знов приймаю бажане за дійсне?

– Так, Рідо! Припини! - гримнула я подумки - так від постійних вагань та домислів можна себе з розуму звести. Він чоловік? Ну, от нехай і вирішує сам: чи потрібна я йому, чи ні? А те, що я до нього прив'язуюся… ну, то нехай. То вже мої проблеми. Потім розберемося. Мабуть…

Можливо саме втрата пам'яті вплинула на те, як я сприймаю оточення. Іноді мені здається, що там в минулому житті, до втрати пам'яті, я була зовсім іншою. Здається навіть, що я описуючи себе могла б сказати, що я була рішучою, хороброю, сміливою дівчиною, незалежною від думки чи дій інших. Але зараз чомусь я відчувала, що більше не можу бути такою, як тоді. А може це тому, що поряд є людина, яка вже має ті самі якості? А мені тепер просто не потрібно бути такою як раніше? Я не знаю…

Посидівши так кілька хвилин зрозуміла, що потік думок нікуди не дінеться. І скільки б я тут не сиділа, від того нічого не зміниться. А ось, ті хто по ту сторону від дверей, можуть почати переживати. І тоді вже доведеться пояснювати, що трапилося і чому я так довго. До того ж зараз мені зовсім не хочеться відповідати на питання, на які я і сама не знаю відповіді. Тож швидко підвелася, та вже за звичкою, навпомацки натрапила на рукомийник і трохи привівши себе до ладу повернулася назад до кімнати.

– Ріна, усе добре? - занепокоєно запитав мене Аріус, як тільки-но я відкрила двері.

– Так, звісно усе добре. Дякую - стримано посміхнувшись йому відповіла я - просто трохи задумалася. Усе гаразд.

– Добре, - відповів майстер, але по його тону зрозуміла, що він не повірив жодному моєму слову - Тоді нумо снідати. А потім сину, я хочу почути розповідь про те, де ти був і чому повернувся ледве жевріючий.

– "Жевріючий" якесь дивне слово, - подумки про себе відмітила я - як можна так сказати про живу істоту? Наче він деревина якась… Чи може щось сталося з вогнем Арія?

Від цієї думки чомусь аж сама здригнулася і різко повернула голову у сторону ліжка, де сидів Арій. Він, що міг загинути?

– Рідо! Що трапилося? З тобою усе добре? - злякано запитав Арій, і за кілька секунд вже похитуючись стояв поряд зі мною. Обережно, але міцно він підтримував мене за плечі - На тобі ж лиця немає!