Розділ 22

Іридія.

І знов цього ранку я прокинулась одна. Скільки б я себе не умовляла, стосовно того, що Арій для мене сторонній ірлінг, і що він лише виконує прохання важливого для нього ірлінга. Та моє вперте серце відмовлялося це розуміти. Воно чомусь прагнуло, я б сказала жадало, бути поруч з ним, аби постійно відчувати його тепло. Дивно, але цей дивовижний чоловік вже для мене набагато більше ніж просто вчитель або наставник. Скільки там залишилось часу, поки він має повернути мене додому? П'ять місяців, здається? Ну, то нехай, я не буду нав'язливою. Але від цього періоду мого життя, та й від нашого спілкування, у мене залишаються лише гарні спогади. Адже я не пам'ятаю того, що було до цього. От і буду збирати нові спогади, гарні, теплі та веселі.

З такими думками, та вже більш радісним настроєм, обережно підвелася з ліжка. І вже більш впевнено, ніж вчора, притримуючись рукою за край ліжка попрямувала у ванну.

– Так, біля ліжка обережно потрібно бути - розмовляючи сама з собою, просуваючись маленькими кроками до наміченої цілі - вчора я тут запнулась за килимок…

Мої розмірковування та слова перервало моє ж падіння.

– Що ж це таке?! - роздратовано пробурмотіла я, рукою намагаючись намацати те, за що зашпоталась вже сьогодні. І здригнулася від несподіванки, намацавши чиюсь ногу.

– Агов, Арій це ти? - злякано запитала я - ти, що спиш на полу?

Але у відповідь мені була цілковита тиша. Обережно провела руками вздовж тіла, що було переді мною і зрозуміла, що чоловік сидить біля ліжка.

– Це, мабуть, добре - знову пробурмотіла я, і чомусь нахилилася до нього прислухаючись чи дихає він і мене огорнуло вже знайомим ароматом меду і скошеної трави.

– Дихає, начебто - з сумнівом подумала я, але у ту ж мить злякалася, адже вже здавалося, що й не чую його дихання.

Мабуть, від страху мені здавалося, що я зовсім не чую нічого! І він здався мені занадто вже холодний.

– Так тихо, тихо Рідо. Без паніки. Усе добре. Так, думай! Треба кликати майстра Аріуса!

Так умовляючи себе, обережно трохи відповзла від нього назад, і підвелася. Зробила обережний крок вбік, намацавши ліжко, стала до нього спиною, і намагаючись не панікувати, рушила по маршруту до дверей. Через деякий час намацала ручку дверей, і вийшла в коридор. Притримуючись рукою за стіну через кроки, мабуть, п'ять… а то неважливо, намацала інші двері й тихенько постукала. Не почувши жодної відповіді, постукала гучніше. І від несподіванки аж підскочила, почувши голос лікаря позаду себе:

– Рідо? Щось трапилось? - стурбовано запитав майстер Аріус, швидко піднімаючись по східцях - тобі зле?

– Ні, зі мною все гаразд. Так, сталося. Там у мене біля ліжка, здається сидить Арій. І мені здається він не дихає - випалила це на одному подиху. Я розумію, що знов почала панікувати й саме у цей момент за моєю спиною відкрилися двері.

– Рідо, дитинко, все добре. Все зараз ми подивимось - пролунав на диво заспокійливий голос Міраї. Взявши мене за руку, вона направила мене до кімнати з якої я щойно прийшла - Так, зараз. Ось тут сідай на ліжко, зараз усе ми подивимося… Аріус, ну що там? - стурбовано запитала вона.

– Дивно, нічого не розумію - розгублено промовив лікар.

І знов тиша. Через кілька хвилин, хоча мені здалося що минуло кілька годин, я не витримала та майже пошепки спитала:

– Він хоч живий?

– Оу, так дівчинко, що за думки такі?! Вибач, я забув про твої очі - заспокійливо відповів Аріус - Звісно, він живий, просто занадто виснажений. Я не розумію, що могло призвести до такого стану? Але нам, мабуть, краще його покласти на ліжко.

– Так, звичайно кладіть. Я не чула як він прийшов, тоді б я раніше покликала - я чомусь почала виправдовуватися, хоча ніхто мене не в чому не звинувачував.

– Рідо, все буде добре. Зараз йому потрібен лише відновлювальний відвар, і далі тільки сон. А тоді подивимося - заспокійливо промовив Аріус - Все буде добре дівчата. Все буде добре…

Цілком логічно, що сьогодні я нікуди не спускалася, аби щось вчити чи згадувати. Мені було не до того. Усі мої думки були зайняті лише Арієм та здогадками. Що ж трапилось? Де він був? Як міг допустити таке?

Ці думки та питання без відповіді, вбивали в мені відчуття, що все справді буде добре. Той крихкий стан спокою, який мені вдалося отримати за ці кілька тижнів нашого з ним спілкування, зараз просто рухнув. Це наче скляна ваза розбилася на маленькі шматочки, і вже немає жодної надії на те, що вона колись знову стане цілою.

– Він не може піти. Не може! Так не повинно бути, адже його час ще не настав - говорила я сама собі, лежачи під самим його боком, та ковтаючи сльози - Я не знаю, кому молитись? Творець, здається, Таймі? Допоможи! Нехай живе. Нехай лише живе! Все, що завгодно, аби лише вижив!

Здається, кілька разів приходила Мірая та змушувала поїсти. Напувала сина відварами трав, а лікар перевіряв і мій стан і Арія. І знов давав випити якісь відвари. А потім майстер Аріус сказав, що необхідно хоч трохи поспати. Та хоч я і була проти, сон все ж таки мене зморив. Здається, за задумом лікаря останній відвар мав подіяти саме з таким ефектом.

За таким сценарієм минуло кілька днів. Дивно, але Мірая та Аріус однаково піклувалися про нас обох. Наче ми обидва були їх дітьми.