Розділ 21

Арій.

Ледве стримуючи свою стихію, сковано попрощався з хлопцями, які провели мене до самої межі. І я стрибнув прямо зі скелі у саму прірву, що розділяє дві території. Розправивши крила зірвався з місця, й рвонув у низ до самої поверхні води стрімкої річки. Летячи над самою водою намагався заспокоїтися в прохолодних краплях води, які від моїх крил розліталися в різні сторони. Здавалося, ніби вони торкаючись мого тіла, з шипінням випаровувалися тієї ж секунди. Вогонь що вже почав своє палахкотіння біля самісінького серця, варто було лише мені почути по заручини між Іридією та цим Геліоном, зараз розрісся вже по всьому тілу. А у голові пульсує лише одна єдина думка: “Артефакт не знайшов її пару серед нині живих істот”. 

– Як так?! А як же я? - хотілося прокричати мені у мить, коли я це почув.

Аби припинити, або хоча б зменшити цей неймовірно пекучий біль, я стрілою влетів під водоспад. І тієї ж мить пожалкував про власні необдумані дії. Адже від протистояння двох протилежних стихій, мене вигнуло дугою, а по всьому тілу прокотилася нова хвиля, ще більш несамовитого болю. Лава, що вирувала в моїй крові завжди були сильною. Зараз же вона зустріла ворога, і сприйняла мої дії, як спробу її ліквідувати. А вона цього не могла допустити. Вона хотіла жити. Тож зараз моя сила, мій вогонь вів бій за своє існування з водою та зі мною - своїм носієм.

Та зараз я був ще у більшому відчаї ніж чотириста років тому, коли шукав відповіді на свої питання. Я "зрогав" лише від однієї думки про те, що Ріда буде не моєю. Мене розриває на шматки від власного безсилля. Вона вже відчувалася мною, як моя.

– Але ж результати пошуку артефакту, проведеним Несеємом та пророцтво з сувою, суперечать один одному! Але чому? Що не так? Чи я сприйняв бажане за дійсне? А як же мої відчуття? Що я можу їй дати? У мене залишилося лише п'ять місяців, а потім що? Моє “останнє палання” просто її вб’є, якщо вона не моя пара. Її ж першого згорання ще не було…

Від рою думок та питань у голові, я не витримав та розкинувши у сторони руки та крила, закричав піддаючись вільному падінню. Мій сповнений болю та відчаю крик у наступну секунду був поглинутий товщею води. Яка потрапляючи всередину мене, лише додавала моєму змученому тілу страждань. Я вмирав. Моя воля згасала разом з моїм вогнем. Я тілом повільно спускався на саме дно озера, душею ж я вже був поглинутий відчаєм та безвихіддю.

– Я маю її відпустити! Вона без мене буде щасливою! - билося знов у моїй голові - Але з ким? На кого я її залишу? На цього Геліона?

Від цієї думки, мене наче блискавкою прошило!

– Ні! Нехай не зі мною, але й не з ним! Він її загубить! - нова думка запульсувала у моїй голові - Нехай я не її пара. Але вона моя! Моя сила обрала її! Мій вогонь визнав її нашою! Я назвав її своєю!

Роблю ривок аби виринути на поверхню, і аж раптом розумію, що вже занадто довго дозволив бути собі під водою. Мій вогонь вже не палає, але ж ще не згас? Моє серце ще горить - значить випливу! Маю випливти! Заради неї, я маю подбати про її майбутнє. Щасливе майбутнє, нехай і без мене. Але з тим, кого обере її серце. Лише вона має вирішувати з ким бути, а не цей хлопчисько, що посмів ставити їй свої умови!

Ще ривок і я на поверхні. Мій вогонь, ображено фиркнув, але почав помалу зігрівати мене зсередини. Зараз він врятує це нерозумне тіло, а потім ще йому нагадає про цю дурнувату витівку. І дякуючи Творцю це “потім” у мене буде. Нехай і лише п’ять місяців поряд з коханою, але ці місяці лише мої.

Вже з дурнуватою посмішкою на обличчі, я сидів на березі й не відривав погляду від того каменю, на якому знайшов свою дівчинку.

– Я зроблю усе аби ти була вільна у своїх рішеннях моя Іридія! - промовив я, ледве злітаючи нарешті у нічне небо - так, щось я дійсно занадто необдумано погрався з водою…

Але хоч мої крила й ослаблені, та все одно несли мене туди, де вже, мабуть, мирно спало моє серце. Додому!

Геліон.

– І що йому вже потрібно так терміново? - гадав я, поспіхом вдягаючи костюм - Та ще й у містечко при кордоні… Дивно це все… та годі! Все нормально, будемо діяти за обставинами. Не вперше ж на аудієнцію до імператора йду.

Ввівши надані мені секретарем імператора координати для перенесення на домашньому стаціонарному порталі, опинився одразу ж в робочому кабінеті голови прикордонного міста лорда де Ватерал. Окрім нього, тут були присутні сам імператор імперії Тлебісе та ще один суворий ірлінг. Я його бачив вперше, та від нього йшла така аура сили, яка змусила мене відчутно напружитися та ледь втриматися від поклону. Він стояв спиною до присутніх, чим викликав у мене неабияке здивування. Адже ніхто не може повертатися до імператора спиною. Від слова "зовсім"!

І поки я роздумував щодо поведінки цього дивного чоловіка, він розвернувся до всіх обличчям і склавши руки за спиною, невідривно дивився на мене. Я ж своєю чергою, дивився на нього. Чомусь, зараз мене не полишало відчуття, ніби ми давно знайомі. Або ж перетиналися, а ще здавалося ніби ми конкуренти. Але я точно знав, що цього ірлінга бачив вперше. Дивно це все…

А потім мене приголомшило питання імператора, і воно ж змусило мене привернути свою увагу на інше.

– Я не спитав, чи усе пройшло добре? - стримано запитав імператор.

– Та ну, облиште? Минуло вже три тижні! І лише зараз він питає: чи все пройшло добре з Іридією на межі? Так! Більш ніж. Усе, як і було заплановано - подумки, ледь стримуючи себе аби не розсміятися, відповів йому. Та мій статус та загроза покарання за неналежне ставлення до імператора, на жаль, змушували мене абсолютно спокійно вимовити геть інше – Так, Ваша Величносте. Якби щось пішло б не за планом, я обов’язково повідомив Вам.