Розділ 18

Та вже після сніданку на мене чекала інформація, яка змусила червоніти за власну поведінку, дії, думки та слова.

– Якщо Ріда ти вже закінчила зі сніданком, то ми можемо перейти у більш зручне для навчання місце, та розпочати заняття - промовив майстер Аріус, коли я допила трав'яний чай, що мені налила Мірая.

– Так, я готова - тихо відповіла я, підводячись зі стільця.

– Добре - сказав Арій, який весь час мовчав, а зараз розмовляв з батьком - я підготував для занять кабінет та місце на терасі. Тож подивишся, де вам буде зручніше.

– І коли це ти лише встиг? - зацікавлено запитав Аріус.

– Сьогодні вночі. Не спалося трохи - коротко та стримано відповів він.

І дивився він у цей момент на мене. Ніби питаючи: ну, і що скажеш на це?

А мені стало соромно за усі думки, що я передумала за цю ніч. І за різкі слова, що проговорила зранку. Я опустила голову, щоб ніхто не бачив моїх сліз в очах, які виникли від усвідомлення того, що я несправедливо образила людину своїми діями та словами.

– Гаразд - промовив Арій, встаючи із-за столу - я маю сьогодні полетіти у справах. Мабуть, буду пізно. Якщо не встигну до вечері, то їжте без мене.

– Добре сину - промовила Мірая, а потім додала - ти не проводиш поки Рідочку, а тато мені тим часом трохи тут допоможе і приєднається за кілька хвилин?

– Так, звичайно - просто відповів чоловік.

Я ж аби мені не повторювали двічі, зробила кілька несміливих кроків уперед. І звичайно опинилася біля Арія, який вже стояв поряд. Кілька секунд я завмерши чекала, а потім несміливо простягнула руку у пошуках його підтримки. І у ту ж мить Арій впевнено її взяв і міцно стис.

– У кабінет чи на терасу? - тихо запитав він, зупиняючись, як тільки ми вийшли з кухні.

– Можна мені на свіже повітря? - пошепки запитала я, все ще не підіймаючи голови та ковтаючи сльози.

– Так, звісно. Якщо йти від сходів, то наліво. Повз кухню твоїх кроків… нумо рахувати - він знов дуже обережно повернув мене до сходів, а потім почав відлік кроків. Тож вийшло п’ятнадцять моїх кроків до дверей з будинку - Ось, а тепер обережно попереду поріг. Так, молодець. Тут одразу з обох боків є диванчики на яких можна розміститися, якщо забажаєш. Ширина тераси близько десяти твоїх кроків. По периметру вона огороджена поручнями, але прямо навпроти двері існує спуск. Там п’ять східців, вони ведуть у сад. Туди теж можна ходити гуляти, але бажано з кимось, щоб ні за що не перечепитися.

Поки він усе це пояснював, я стояла до нього спиною. Оскільки при виході з будинку він пропустив мене уперед. Я зупинилася, слухаючи його, тож він опинився за мною, і весь цей час він не випускав моєї руки.

Не знаю чи могла я так раніше, але зараз я беззвучно плакала. Ні, не від образи чи болю, ні! Від власної недалекоглядності й пихатості. Я настільки загубилася у власному стані, що зовсім не помічала того, наскільки ця сім'я уважно та турботливо огорнула мене своєю увагою. А я, наче мала розпещена дитина образилася. А ще було соромно. Безмежно соромно перед чоловіком, який зараз стояв за моєю спиною.

Чому ми іноді втрачаємо тактовність? Щось говоримо чи робимо, попри те, що це може образити почуття іншої людини? Чомусь у деяких ситуаціях не помічаєш чи не хочеш помічати, що в когось є власні потреби, бажання, плани? Що хтось жертвує своїм часом, інтересами та й врешті самим собою? Чи, можливо, я була такою завжди? Чи це відсутність пам'яті та зору зробила мене такою?

– Рідо, ти можеш мені пояснити чому зараз плачеш? - майже пошепки запитав Арій, ледве торкаючись  мого волосся - Чи я знов щось зробив, чи сказав не те?

– Це від усвідомлення того, що мої слова виявилися несправедливими. І ще мені соромно перед тобою - так само пошепки відповіла.

– Гадаю, цей стан мені добре знайомий. Адже мої слова були не менше несправедливими. Я не мав того казати, адже мої проблеми, то лише мої проблеми - пояснював він, непорушно стоячи позаду - Я не маю права, і не повинен, включати тебе в них. І поки я не знайду виходу з цієї ситуації, я не можу посвятити тебе у деякі фактори, які зараз трохи впливають на моє бачення ситуації. Та й в цілому на відносини. Я маю все обдумати. Мені потрібно трохи часу

– Ще раз вибач мені, і дякую за все, що робиш для мене - прошепотіла я - За те, що возишся і допомагаєш.

– Рідо мені, справді, зараз треба летіти - все ще тримаючи мене за руку, проговорив він ніби вибачаючись.

Мені чомусь здавалося, що зараз він нікуди не хоче йти. Так, можливо, мені лише здається. І взагалі, треба припинити себе налаштовувати на те, чого можливо ніколи не станеться.

Майстер Аріус вирішив розпочати навчання чи моє згадування колись вивченого з азів. Це була історія світу. Те, що знає кожен, мабуть, від народження. Та зважаючи на втрату моєї пам'яті, він просто це розповідав, аби я зрозуміла як діяти на тій чи інші території.

Тож наш світ називається Тірих, і як виявилося має брата близнюка світ Абнер. Вони між собою мають певний магічний зв'язок, можливо, це через те що творці обох світів між собою брат і сестра. Близнюки Валгус та Таймі. Як відомо, одразу після їх народження стало очевидним те, що вони мають однакові за потенціалом магії творення та з рівнем сили деміургів. Та коли вони досягли повнолітнього віку виявилося, що їх магії протилежно направлені та не можуть створити щось єдине, оскільки саме творіння мають конфлікт між собою. Наче день і ніч, світло і темрява не можуть один без одного. Змішати їх ніяк не вдається, та й розділити зовсім неможливо. Вони дві половинки єдиного. Тож, так вийшло, що кожен з цієї пари створив власний світ, А у результаті виявилося що один світ не може існувати без іншого. Якщо стається щось в одному світові, то воно наче віддзеркалюється в іншому. Існує теорія, що Тірих та Абнер знаходяться дуже близько одне до одного, і навіть мають єдину точку дотику. Вона знаходиться саме на територіях не магічних земель. Деякі маги навіть вважають, що саме з території не магічних земель можна здійснити перехід в інший світ. Та, як парадокс - перехід неможливий без магії. Тож, до цього часу, ще жодному магові не вдалося здійснити подорож між світами.