Розділ 17

Як і казав Арій, майже увесь наступний тиждень я лише спала, їла та ходила у ванну. Ну, точніше, мене носили у ванну кімнату, а звідти я поверталася вже самостійно. Їли ми з Арієм разом, як і домовилися. Він постійно розповідав цікаві та кумедні історії зі своїх адептських та викладацьких часів. З кожною хвилиною та днем, що ми спілкувалися та проводили разом, мені здавалося ніби ця людина стала для мене набагато важливішою ніж усе навкруги. Іноді здавалося, що я його вже десь бачила, я ніби пам'ятаю його голос, його жарти. Навіть його манера говорити була знайома мені. Тому одного вечора, я не втрималася і запитала:

– Чому мені здається, що ми з тобою вже зустрічалися? Таке можливо?

Кілька хвилин він мовчав. Та мені здавалося, що він уважно заглядає в моє обличчя, ніби перевіряючи чи не беру його на посміх. А потім врешті-решт він промовив:

– Ні, на жаль, ми не зустрічалися. Тому, що якби ми зустрілися раніше, то усе зараз було би по-іншому.

Промовивши це він підвівся і відійшов, як мені здалося, до вікна. Тому, що за кілька хвилин саме з тієї сторони пролунав його голос:

– Саме з появою тебе в моєму житті, я зрозумів наскільки схибив, коли обрав життя самітником якомога далі від усіх і усього в цій глушині! Адже якби я так не вчинив чи якби бував частіше в гостях у Нікоса, то у нас було б більше часу, а так…

Він знов замовк на кілька хвилин, ніби збираючись з думками чи наважуючись щось сказати. Та зрештою він промовив слова, які б я воліла ніколи в житті не чути:

– Ні, Ріно ми з тобою вперше бачимося. Це точно, і до всього ми один одному сторонні. Але Нікос важливий для мене, а ти як стало зрозуміло, важлива для нього. Тож я допоможу тобі, як він і просив. А у призначений час передам йому тебе, як кажуть: із рук у руки. Тож зараз відпочивай. Добраніч.

І він мовчки пішов.

А я ж ніби втратила частину себе. Знов. Чому, коли я думаю про нього, мені постійно здається що це вже усе було? Що я вже втрачала його. Що вже одного разу було так само боляче, як зараз. Та я не розумію: якщо ми це вже проживали, тоді чому він каже, що ми зустрілися вперше?

Цієї ночі він не прийшов. Де він ночував не знаю, я ж згорнувшись клубочком, почувалася себе маленькою та загубленою на цьому велетенському ліжку. Тут, та й в усій кімнаті було порожньо і холодно. В принципі, як і у моєму серці та душі. Я не могла сказати напевно, що мене більше засмутило: те що він вважає нас сторонніми чи те, що я - це лише обов'язок перед Нікосом? А може то зовсім не мало значення? І так боляче було зараз від того, що сама собі щось зайве придумала, щось накрутила? А насправді чоловік просто був чемним і уважним, бо так належить ставитися до гостей?

Майже не спавши вночі, зранку я не стала чекати поки Арій прийде аби віднести мене у ванну. Ми сторонні, тож значить мені потрібно навчитися вправлятися без нього. Згадуючи за відчуттями напрямок, куди він мене ніс, я обережно маленькими кроками рушила у необхідному напрямку. Та вже за кілька кроків наткнулася на спинку ліжка, не боляче та все ж неприємно. Тож далі виставляючи одну руку уперед, іншою тримаючись за спинку, обійшла ліжкову перешкоду. Далі було вже болюче спотикання об ніжку крісла і зашпотування за килимок, на якому я посковзнулася і боляче наштовхнулася на перешкоду у вигляді стіни. Зробивши кілька глибоких вдихів і витерши з обличчя непрохані сльози, навпомацки я знайшла таки ручку дверей. Обережно переступила поріг і рукою спробувала намацати очисний пристрій, що мав розташовуватися одразу ліворуч від дверей. Я ледве не заверещала від радості та полегшення, які відчула, коли рукою відчула те що очікувала. Трохи постояла, притулившись спиною до дверей, зробила кілька глибоких вдихів, і далі, вже за звичним маршрутом та сценарієм здійснила ранкові процедури.

Дякуючи Міраї, на четвертій полиці шафи з рушниками, тепер були складені мої речі. Тож одягнувши чисті речі, неспішно повернулася у кімнату. А дійшовши до ліжка, знов навпомацки підійшла до тумбочки, що стояла з боку де зазвичай спав Арій, і з верхнього ящика дістала гребінець. Втомлено присівши на ліжко почала розчісувати волосся.

Почула, як тихо відчинилися двері й відчула на собі здивований погляд.

– Доброго ранку - стримано промовив Арій - я хотів допомогти…

– Дякую, я вже впоралася - ковтаючи сльози відповіла йому.

– Гаразд - через кілька хвилин розгублено сказав він, я за цей час заплела косу і повернула гребінець на місце - тоді я, мабуть, сходжу за сніданком.

– Дякую, - підводячись з ліжка та поправляючи одяг, промовила я - та, мабуть, краще я спущуся на кухню. Якщо Ви звісно не будете проти?

– Рідо, я… - розгублено почав говорити він.

– Ні, Арію - перервала я його, хриплим від хвилювання та кому у горлі, голосом - Ви усе вірно вчора сказали. Мабуть, я помилково порахувала, що якщо ми навіть ніколи й не зустрічалися раніше, то напевно ми могли стати хоча б друзями. Тому вибачте, я дійсно не мала переступати дозволених меж. Я тут тому і для того, щоб отримати допомогу про яку Вас попросив Нікос. Тож, гадаю чим скоріше я прийду у норму, тим скоріше можу повернутися до звичного життя. Та й Ви не будете змушені возитися зі мною.

– Рідо, я вчора сказав зайве. Вибач, якщо мої слова тебе образили. Це вийшло не навмисно. Та воно завжди звучить гірше ніж є. У мене не виходить добре говорити… - тихо промовив Арій - та все ж таки тобі ще зарано ходити сходами…