Розділ 13

Іридія

Чомусь прокидатися сьогодні не хотілося зовсім. Боліло усе тіло, наче мене спочатку розтрощили вщент, а потім знов по шматочках зібрали докупи. Кожна клітинка мого змученого тіла благала - "Не ворушись!" А найдивніше було те, що я лежала на спині у купі розкиданих пір'ях! Але у чиїх та чому? Це ж неймовірно незручно, воно колеться, прилипає до спітнілого тіла та й від нього постійно хочеться чхати. А ще у мене чомусь були зв'язані руки. Точніше притиснуті до тіла та обмотані тканиною, як ніби маленьких дітей в пелюшки замотують. Так, мені все це вже не подобається! Треба терміново щось зробити і вибиратися звідси!

Але тільки-но зробила кілька рухів, як у правому плечі прострелив пекучий біль. Я аж засичала від неприємних відчуттів.

– І чому ж тут так темно? - тихо пробурмотіла, та вже більш обережно, не роблячи різких рухів, спробувала все ж виплутатися з полотняних кайданів - хоча, мабуть, ніч на дворі тому так темно…

– Так, надворі справді вже ніч - пошепки зовсім поруч проговорив якийсь втомлений чоловік, обережно притримуючи мене за ліве плече та злегка притискаючи до ліжка - але, будь ласка, не смикайся, а то перев'язка зіб'ється і шов може розійтися. А від цього тобі стане лише гірше.

Від несподіванки гикнула та завмерла, намагаючись зрозуміти наскільки близько до мене знаходиться сторонній чоловік і що мені від нього чекати.

– Який шов? - лише злякано запитала я.

– На плечі. Та, мабуть, я зараз краще покличу батьків. Вони оглянуть тебе і усе пояснять. Вони на тому більше знаються - все так само тихо говорив чоловік.

За кілька секунд ліворуч від мене рипнуло ліжко, а потім почулися легкі кроки.

– Майже безшумно - подумки відмітила - дивно, що він у такій темряві ні на що не наштовхнувся.

Потім я почула, як відчинилися двері й за кілька секунд десь недалеко пролунав короткий стук. Далі послідувало тихе шурхотіння та перешіптування, і за кілька хвилин я почула голоси зовсім близько, біля самого ліжка на якому я лежала, все ще обгорнена у тканину. І від усвідомлення цього факту, сама собі здивувалася: чому навіть не зробила спробу підвестися? Чому послухала цього чоловіка? Адже уявлення не маю де перебуваю. Хоч його голос здається знайомим, та скільки би я не напружувалася, так і не змогла його асоціювати з образом конкретної істоти.

– Доброї ночі, це добре що Ви вже отямилися - проговорив праворуч від мене інший чоловічий голос - як самопочуття? І, якщо дозволите, то мені необхідно оглянути Вас.

– Ви лікар? Я що хвора? - задала я питання, повертаючи голову на його голос - І мене оглядати будете у цілковитій темряві?

Кілька хвилин у приміщенні стояла оглушлива тиша. Але відчувалося, що погляди усіх присутніх були зараз спрямовані на мене. Судячи з короткого зойку після моїх слів, то у кімнаті була ще й жінка.

– Чому у темряві? - якось обережно запитав лікар - може ще кілька ламп увімкнути?

– А зараз скільки горить? - запитала питанням на питання.

– Три - впевнено відповів він.

– Чи можливо, що я нічого не бачу? - злякано запитала я - Чи я завжди була сліпа?

У кімнаті знов повисла напружена тиша, і лише жінка, здається почала тихо плакати. А чоловік, що сидів поруч, задавалося кілька разів намагався щось сказати. Але так і не вимовив ні слова.

– Гаразд, давай дещо з'ясуємо - почав нарешті говорити лікар - зараз ти не бачиш і не знаєш чи бачила взагалі?

– Так - стримано відповіла я, але всередині почав піднімати голову острах: "І що тепер робити?

– А що взагалі пам'ятаєш? Ім'я, звідки ти, де жила, хто батьки? - ставив питання все той же чоловік.

– А що я не Ваша дочка? - злякано запитала у нього, і чомусь одразу розгубилася - вибачте, просто коли я прокинулась, то молодий чоловік сказав, що покличе батьків. Тож я гадала, що моїх…

– Ні, це мої батьки - тихо проговорив чоловік - до речі, моє ім'я Арій.

– Приємно познайомитись - автоматично відповіла я - а мене звати…

І тут я усвідомила, що зовсім того не пам'ятаю. З усіх сил я намагалася згадати власне ім'я, та у мене нічого не виходило. Якісь незрозумілі картинки виникали у голові, та варто було лише спробувати сконцентруватися на них, як все тануло наче туман на сонці. Дивно, порівняння я пам'ятаю, а власне ім'я та життя забула. 

– Добре, нічого страшного. То, мабуть, від отриманих травм та забиття голови - ласкаво проговорив лікар - не треба плакати. Всьому свій час. Згадаєш. А зараз давай-но я огляну твої крила.

– Крила? - здивовано запитала я, втираючи сльози, які дійсно текли по щоках - я що птах якийсь?

– Ти ірлінг дитинко - м'яко сказала жінка, розмотуючи тканину, якою я була обмотана - у тебе дуже гарні крила. Довгі, що свідчить про неабияку силу та потенціал магії. А ще по їх забарвленню можна сказати, що твоя основна стихія вогняна. Мене, до речі, звати Мірая. А лікар, то мій чоловік Аріус. Уся наша родина вогняні ірлінги, тож ми допоможемо тобі.

Поки Мірая розповідала мені усе це, Аріус дуже обережно оглядав мої руки та плечі. А потім, по відчуттях, ще обережніше та ледь торкаючись, перевірив крила.