Розділ 3

Я знала, що після смерті має щось бути. Гадала, що постану перед двома дверима з написами "Рай" та "Пекло". Але, нічого подібного не сталося. Лише було відчуття, наче я стала легка та невагома, і деякий час була у ролі стороннього глядача. Чула, як молоденька медична сестра, що прийшла перевірити мій стан та показники, покликала чергового лікаря. Бачила, як вони метушилися та намагалися реанімувати моє змучене хворобою тіло. І як через кілька хвилин лікар оголосив час моєї смерті.

Деякий час абсолютно нічого не відбувалося. І навіть постать у білому, що стояла біля мене, нібито чогось чекала. А потім вона клацнула пальцями і я почала стискатися та зменшуватися, аж допоки у відображенні вікна не побачила іскристу кулю розміром сантиметрів тридцять. Простір раптом почав змінюватися і ми опинилися перед абсолютно звичайними білими дверима, не більше метра шириною. Супроводжуючий торкнувся одвірка і у той же момент біля них з'явився високий чорнявий парубок. Він уважно подивився на мого супроводжуючого і здивовано перевів погляд на мене. А потім ледь схиливши голову відкрив двері, жестом показуючи мені увійти. Я опинилася в круглій кімнаті, наче без стелі. І було відчуття, що мені як найшвидше потрібно угору, туди куди тяглися якісь стрічки. Але чим вище я прямувала, тим ширше вони розходилися у різні сторони. Від напруги мене почало трясти, аж поки я не стала триматися середини, і так досягла ще однієї стрічки. Вона була розміщена між двох стін.

– І куди далі? - розгублено подумала я.

Та простір навколо ніби змінився і я чітко розгледіла дві арки, що були поєднані цією стрічкою. А ще по дві постаті у кожній з арок. Мене неймовірно потягнуло до тієї в якій стояли два чоловіки. Швидко перемістилася до них, і відчула неймовірне щастя ніби віднайшла щось рідне та важливе.

– Повернулася. Отже, тепер не буде проблем. Тепер будеш знати своє місце? - прозвучало ніби нізвідки. Я  ж знала, що це слова цього чоловіка, до якого тягнулася усім своїм єством. Несподівано мене накрило хвилею його невдоволення та неприйняття, настільки потужною, що я відсахнулася від нього. А він навіть не глядячи на мене, пішов. Ніби я нічого для нього не вартую. Тож я віддалася на плин долі і опинилася у лагідних та теплих долонях, що обіцяли захист, турботу та любов.

Жінка, що назвалася Творцем, чомусь казала що я прийшла трохи зарано. Але для чого зарано? Я не могла зрозуміти. А ще, з'явилося відчуття, ніби від мене відрікалися. Та жіночий тихий і лагідний голос розповідав мені, як за мною скучили, як давно очікували, як від мене залежить чиєсь життя. Я ж відчула неймовірну втому та бажання нарешті відпочити.

Я бачила сон. Такий реалістичний і яскравий! Нібито, я і є та дівчина у синій сукні, що злякано дивилася на молодого парубка Ольгерда. А він просив аби вона ще трохи довше не відкривала двері, щоб він мав змогу піти вікном. І чомусь для мене було вкрай важливо, аби він зміг піти. Аби його не спіймали. Аби… аби лише він жив. Нехай і без мене…А потім оглушливий удар, вибиті двері та я, що лежу на підлозі з пробитою головою… І останній спомин про ту жахливу ніч, то карі очі сусідського хлопця Улева, сповнені безмежного болю та кохання. Його гарячі долоні на моєму закривавленому обличчі та його тихий шепіт:

– Як же так Ірмелі? Як я без тебе маю жити, кохана?

А наступної миті, наче відбулася зміна кадру, і я вже прив’язана до одного з стовпів, що встановили на узліссі. Поряд зліва, так само прив’язана моя наставниця, старенька сільська травниця. Метрів з десять від нас стояв молодий блакитноокий чоловік, який дивився на мене з перевагою та якоюсь гидливістю. І я, напевно, знала що моє серце належало йому. Він той кого кохала усім своїм єством. Для мене було не зрозуміло, чому саме він так зі мною вчинив, аж поки на галявині не з’явився чоловік в вбранні інквізитора. Він похлопуючи мого коханого по плечі, промовив:

– Молодець Рейнер! Так швидко виконати завдання не вдавалося ще нікому. Та й отримати звання інквізитора також.

Я відчувала пекучий біль у грудях, від усвідомлення того, що єдина людина заради якої я б сама віддала власне життя, оголосила мене відьмою та зараз страчує заради нового статусу.

Від думок відволік крик односельчанина на ім'я Вілмар. Чоловік був вдвічі старший за мене, але кілька разів натякав на почуття. Та я була настільки поглинена почуттями до Рейнера, що воліла за краще не помічати іншого. І лише зараз усвідомила, що у складні моменти саме кароокий сусід,  перший завжди приходив на допомогу. Ось і зараз він, підбіг до старшого інквізитора та почав, щось говорити. Але Рейнер, блискавично витяг свій кинжал і одним точним ударом встромив його під ребра Вілмару. А потім кивнув комусь у сторону, і гілки розкладені навкруги, спалахнули. Я ж невідривно дивилася на тіло чоловіка, що зламаною лялькою лежав на траві. Він став для мене точкою опору. Він дав сили не кричати від нестерпного болю, який спричиняє полум’я.

Та й наступна зміна кадру не подарувала полегшенням. Навкруги панував хаос і простір був наповнений криками болю, страху та втрат. Земля здригалася, від підземних поштовхів. З розломів виривалися потоки бридкої жижі. Люди навкруги бігли, намагаючись сховатися від каміння, що сипалося звідусіль. Трохи попереду мене, біг мій наречений блакитноокий Ксан, а трохи правіше кращий друг Юшенг. Аж раптом, прямо під моїми ногами стався розлам, а міцні руки друга рішуче рвонули мене назад та притисли до себе. І скільки би я не кликала Ксана, він не обертаючись біг вперед.

Юшенг розвернув мене до себе і промовив: