Розділ 1

Світ Земля. Серпень 2020 року.

Дуже давно, коли мені було лише п'ятнадцять років, я почула якось від одного старого та мудрого чоловіка фразу: велике благословення небес, перед тим як піти з цього світу, мати хворобу. За це треба дякувати, і цьому потрібно радіти. Адже саме в цей період життя людині дається шанс на переосмислення прожитого та вчиненого, на усвідомлення власних помилок. А ще людина має можливість, хоча б вибачитися за нанесені образи. 

Тоді ці слова здавалися мені неймовірною дикістю. Як таке взагалі можливо?! Як взагалі людина може хворобу називати благословенням?! То ж повна дурня! Хто при здоровому глузді може радіти смерті?

Та коли ти молодий і сповнений сил та енергії, то це дійсно не вкладається в твоїй голові. Ти живеш, радієш, щось плануєш та втілюєш плани у життя. Кожного дня мрієш і втілюєш свої мрії у життя. Живеш тут і зараз! Аж допоки твій світ фантазій не розбивається об реальність сірого буття.

Нова хвиля болю знов вирвала мене зі спогадів та роздумів. Пекучий, пульсуючий, несомовий та всепоглинаючий біль. Останнім часом він мій постійний супутник. Він наче у всьому. Він повсюди. У дотиках, звуках, зображеннях, та навіть моїх спогадах…

І чомусь, навколо, усі завжди намагаються його якось заспокоїти чи облегшити. Але навіщо? Та й хіба може зрозуміти тебе, той хто сам ніколи не помирав? Повільно, невблаганно та безповоротно... Наче сама смерть перевіряє тебе на витримку. Чи то може смакуючи твою агонію?

Та, мабуть, найбільш дратує, коли оточуючі кажуть завчені та стандартні фрази. Щось на кшталт: "Усе буде добре, Ріно ти це подолаєш!", чи "Як я тебе розумію, у мене тут теж нещодавно боліло…", або ж "Ріночко, ти маєш вірити, що все минеться…" У мене лише одне єдине питання - звідки Ви це можете знати, якщо ви не на моєму місці?!

Є один вислів Далай Лами, який дуже доречно використати саме зараз, в моїх обставинах. Там такі доречні слова - "Перш ніж засуджувати когось, візьми його взуття і пройди його шлях, спробуй його сльози, відчуй його болі, наштовхнися на кожен камінь, об котрий він спіткнувся. І тільки після цього говори йому, що ти знаєш, як правильно жити".

Я раніше теж казала завчені фрази, що по суті нічого не вартували. Вони були пустими, адже не мали у собі ваги, підґрунтя. А зараз я щоразу, коли при свідомості, лише прошу у небес:

– Господи, молю! Нехай тільки мій внутрішній біль, не відображається у повній мірі на моєму обличчі. Дай мені сил посміхатися, коли поряд близькі та рідні. Нехай так їм здається, що усе гаразд, що це лікування дає результати. Прошу дай сил моїм батькам пережити те горе, та втриматися від відчаю, якщо мене не стане… Господи, я звісно знаю що не “якщо”, а “коли”, та все ж тримай їх міцно у своїх руках. Я не прошу забрати мій біль. Ні, хай буде. Я витримаю. Ти краще їх біль вгамуй, прошу…

І я знов вимушено посміхаюсь, варто лише змученим батькам переступити поріг палати хоспісу. Можливо, хтось скаже, що це лицемірство: посміхатися, коли тобі зовсім не посміхається. Так, я знаю. Та, чи допоможе правда мені одужати, чи може моїм батькам легше буде пережити усе це і те, що має бути попереду? Ні. Але у них, після мого відходу, залишиться хоча б тверде усвідомлення того, що вони зробили для мене все можливе.

Ніч - цей час лише для мене. Вночі мені не потрібно утримувати посмішку на обличчі, або ж якось реагувати на хід бесіди. Зараз лише цілковита тиша, самотність і біль. А ні, є ще та, що розслаблено чекає мого кінця, сидячи в узголів’ї. І саме зараз, у цих обставинах, я переживаю саме той досвід переосмислення та усвідомлення власних помилок, про який колись говорив той старий чоловік.

Так я лежала у ліжку та дивлячись на стелю, на якій рухалися чудернадські фігурки, що з’явилися внаслідок перетину гілок дерева та місячного світла, згадувала своє життя. У ньому, нібито, нічого надзвичайного й не було. Я єдина дитина у батьків. Дитячий садок, школа, університет, робота за фахом. Загалом, усе як у всіх. Моє життя було якесь бліде та монотонне. Хоча, ні. Було у ньому кілька яскравих моментів.

Перший такий момент асоціюється з Олексієм, білявим хлопцем, що мав спортивну фігуру та неймовірно блакитні очі. Вперше я його побачила на першому курсі університету до якого вступила після закінчення школи. Я, тоді вже студентка з факультету економіки, налетіла на сходах на студента четвертого курсу факультету інформаційних технологій та комп'ютерної інженерії.

– Ну нічого собі! Так на мене ще не кидалися дівчата - промовив з посмішкою він, підхопивши мене аби не впала - Ти чого красуне, так біжиш? Ніби за тобою дикі та голодні звірі мчать.

– Дякую. Я просто вже запізнююсь на пару математичного аналізу - відповіла я, вибираючись з кільця його рук - І вибачте, що ледь не збила Вас з ніг.

– Вибачу, якщо ми перейдемо на "ти", а після занять ти сходиш зі мною у кафе - широко посміхаючись  сказав він, та бачачи мої вагання, додав - у те, що через дорогу.

– Добре - просто відповіла я - Та зараз мені, справді, вже треба бігти.

А після занять він вже чекав на мене біля парадного входу університету. Того дня, ми кілька годин просиділи у кафе, розмовляючи про усе на світі. Виявилося у нас безліч спільних інтересів. Тож, з того дня Олексій постійно чекав на мене, і ми прогулювались містом, ходили у кінотеатри, на атракціони, у кафе. А через півроку він зробив мені пропозицію та офіційно попросив руки у моїх батьків. Батьки ж наполягали на тому аби я спочатку закінчила навчання. Але Олексій запевнив, що він і сам має відпрацювати кілька років у іншому місті, тож у мене буде час на завершення навчання. Направлення він отримав у інше велике місто нашої області, та за бажанням, ми могли зустрічатися. Лише кілька годин поїздки автобусом. Але як завжди у житті буває, так у тому місті знайшлася дівчина, яка і менше принципів мала, і завжди поряд була. Та вирішилося усе, коли я приїхала до нього у гості. Без попередження. Сюрприз хотіла зробити йому, а зробила його натомість собі. Кілька місяців ридань та наглухо замкнене серце. Ось і все, що залишилося на спомин про перше кохання у мої вісімнадцять років.