Рибний день

– Сусідко! Рибу привезли!

Маша розплющила очі. Іванич волав, як на пожежу. Рибу привезли. Отже, субота.

Годинник показав чверть по сьомій, 2 липня. Права половина ліжка була порожня. Точно, Женя говорив, в офісі є справи. Вирішив її не будити. Які справи в суботу в компанії з соціологічних досліджень?

Думати спросоння було тяжко.

– Маріє! Ти йдеш? – пролунало в супроводі велосипедного дзвоника.

Маша знехотя підвелася з ліжка й попленталася до вітальні. Крізь відслонене й прочинене вікно Іванича, який з велосипедом стояв під воротами, було добре видно й чути. Маша махнула рукою: ідіть, я зараз.

– Еро-отіка! – присвиснув Іванич і поправив бейсболку. Маша глянула на своє відображення в екрані «плазми» і миттю відскочила в глиб кімнати: стовбичила біля вікна в куцій сорочечці, чорній і мережаній.

З вулиці почувся сміх.

Після вчорашньої грози парило.

Під водокачкою вусатий дядько дійсно продавав рибу, розклавши її на цераті біля «Жигулів». Обличчя, з якого мужик втирав рясний піт, здалося знайомим: Маша бачила його коло бази рибоохоронного патруля.

Вона довго розглядала товар, уявлення не маючи, як обирати, – і зрештою вхопила собі величеньку рибину, єдину із жовтою, як позолота, лускою.

– Лин на два кіло, – суворо повідомив дядько. Маша не мала наміру торгуватися.

Поки йшла додому з пакетом, її обігнав рудий сусідський пацан на самокаті – штурхонув боляче в плече, ледве з ніг не збив.

– Обережніше треба! – зойкнула Маша. Мале чудовисько обернулося й показало язика.

Кабельного інтернету не було: мабуть, грозою щось «вибило». Навіть на мобільному мережа відмовлялася ворушитися, тож Маша знічев’я увімкнула телебачення. Давно такого не траплялося.

Пристойно працював лише один канал. Після блоку новин про негоду, що охопила кілька областей, почалася трансляція якогось старого фільму, а Маша заходилася невміло чистити линка. З господарством у неї не клеїлося. Маша більше захоплювалася фантастикою, ніж куховарством, книжками, ніж прибиранням. Женя вважав, що вона занадто романтична, але, поки він забезпечує їхнє спільне життя, їй немає жодної потреби шукати роботу. Навесні він купив двоповерховий будинок у передмісті – в новому, майже не обжитому котеджному районі біля річки. Маша нудилася тут, сама день у день, – настільки, що завела город, хоч уявлення не мала, як його доглядати.

– …повторюється щодня, і я не знаю, як це припинити, – сказав сумний чоловік у телевізорі. Слова відгукнулися в Маші дивним щемом. Вона необережно смикнула ножем і розрізала смердючий линків шлунок.

– Фу, – сказала Маша, і раптом з тельбуха вислизнув крихітний камінчик – смарагдово-зелений, схожий на видовжене око.

Вона оглянула його з усіх боків і сховала. Треба показати Жені.

Сусідки колоритно сварилися, обзиваючи одна одну «старою хвойдою» і «дурною телицею». Маша заслухалася так, що ледве не спалила лина. От була би прикрість.

Женя привіз оберемок білих лілій у подарунок. Замість говорити про роботу, допоміг накрити на стіл, чемно розпитуючи, як минув Машин день. Уважно слухав і кивав, ставив доречні питання – ніби продовжував соціологічне дослідження, яке почав в офісі.

Він навіть вимив посуд після вечері. Іноді Маша почувалася зі своїм чудовим чоловіком так, ніби живе в статті з психології подружніх стосунків.

Перед сном вона пройшлася городом. Один перець, ще вранці зелений, почав засихати. Кляті капустянки.

Читати не хотілося, а подивитися серіал не було змоги. Маша зітхнула: ідеальний Женя навідруб відмовлявся дивитися з нею будь-що про космос: «Це все антинаукова дурня». Його, о господи, захоплювали драми. Психологія людських взаємин.

Переодягаючись, Маша згадала, що не розповіла про головну пригоду – камінець у рибі. Дістала знахідку з полички над мийкою, покрутила – камінець ловив проміння освітлення, волого виблискував. Зазирнула до спальні, але Женя вже спав.

І Маша подумала бешкетно: зрештою, навіть з’їдена, золота рибка є золота рибка.

Хай станеться щось незвичайне. Хоч що-небудь.

Уночі знову почалася гроза.

– Сусідко! Рибу привезли!

Маша розплющила очі. Іванич волав на всі заставки. Рибку привезли. Отже, субота.

Субота? Та ні, неділя!

– Я вчора ходила, – губи ледве розліпилися зі сну. Маша спробувала поторсати чоловіка за плече й одразу прокинулася.

Жені поруч не було. Маша покликала його на ім’я, але ніхто не відповів. Він не попереджав, що кудись поїде. Можливо, пішов до річки?

– Маріє! Ти йдеш? – і сріблястий велосипедний дзвоник.

Маша вийшла до вітальні. Іванич з велосипедом стояв під воротами, а машини у дворі не було.

– Еро-отіка! – присвиснув Іванич і поправив бейсболку. Маша вхопила ротом повітря й відстрибнула в глиб кімнати. З вулиці пролунав сміх.

Потім вона глянула на годинник. На всі годинники й календарі, які знайшла в домі.

Була субота, 2 липня.

Маша набирала Женю кілька разів, але сигнал не проходив. За заставку екрану правило фото з відпочинку; світло падало так, що було добре видно єдиний ґандж Жениного обличчя: вигини лобної кістки утворювали біля самого його волосся два рельєфні горбики. Маша жартувала, що він її чортеня.