Після бурі

Подруги повернулися у свою долину на мілководді.

Буря вирвала частину водоростей, скаламутила дно, піднявши пісок угору, поперевертала й перетягла каміння.

— Ох… — зітхнула Оллі. — Наш дім геть інший тепер.

— Ну, — сказала більш практична Лін, — пісок поволі осяде, водорості відростуть, і знову буде затишно.

— Подивіться, — мовила Таллі, вказуючи на каміння. — Он там каміння утворило невелику печерку. От нам буде зручне й затишне житло. Трохи тільки приведемо все до ладу.

І подруги попливли до скупчення каменів, які вода звалила у купу, створивши невелику печерку, в якій і справді могло бути затишно.

Раптом вони почули, що хтось гукає.

Прислухавшись, рушили на звук. І справді — з-під трьох каменів, навалених купою неподалік їхньої печери, долинав голос:

— Агов! Хто-небудь, допоможіть!

— Привіт, — обережно проговорили рибки. — Що з тобою сталося? Де ти?

— Я тут, у щілині між камінням. Я краб, і зі мною крабенята. Нас затисло. Потрібно відсунути камінь, щоб ми могли вибратися.

— Але ми, на жаль, не зможемо допомогти, — зітхнули подруги. — Ми маленькі рибки і медуза. Нам не зрушити каміння.

— Згадала! — вигукнула Лін. — Пам’ятаєте, як дельфіни звільнили прохід до печери?

— Так! — підхопила Оллі. — Нам треба знайти дельфінів і попросити про допомогу.

І наша компанія вирушила у відкрите море шукати дельфінів.

— От якби ми вміли свистіти, — сказала Таллі, — ми б покликали Соллі.

— Але ми не вміємо, — відповіла Лін. — Тож підемо шукати. Я не думаю, що вони попливли далеко. Скоріше за все, вони в тій глибокій бухті за печерою, де ми перечікували бурю.

— Так, — погодилася Оллі. — Давайте швидше туди. Краби потребують допомоги.

І рибки з медузою попливли до бухти.

Дістатися було нелегко: пісок після бурі ще не осів, вода залишалася каламутною. На шляху траплялося різне сміття, яке доводилося оминати. Та, незважаючи на всі перешкоди, відважні подруги рухалися вперед, адже позаду на їхню допомогу чекали ті, хто був ще слабшим за них.

Коли рибки дісталися бухти, вони почали озиратися навсібіч, з надією вдивляючись у каламутну воду.

— Кого шукаєте? — почувся дзвінкий голос.

Озирнувшись, вони побачили морського коника, що тримався за маленьку водорість.

— Привіт, — сказала Оллі. — Ми шукаємо дельфінів. Ти їх не бачив?

— А, тих велетнів, що гучно свистять? — усміхнувся коник. — Он туди попливли нещодавно.

І він показав напрямок.

— Дякуємо! — поспіхом відповіли подруги й рушили далі.

Невдовзі вони й справді почули гучний свист.

— Вони там! — вигукнула Таллі.

І рибки пришвидшилися.

— О! — зрадів Соллі, помітивши їх. — Ви самі до мене припливли! Як я радий вас бачити!

— Привіт, — відхекуючись, відповіли подруги. — Нам терміново потрібна допомога. На мілководді камінням привалило сім’ю крабів. Треба посунути каміння, а в нас не вистачає сил.

— Ох, — зітхнув Соллі. — Я зараз передам ваше прохання своїм. Думаю, вони погодяться допомогти.

Незабаром усі разом пливли назад.

Діставшись долини на мілководді, дельфіни швидко відсунули кілька каменюк убік — і краби були врятовані.

— Ура! — вигукнув краб. — Дякуємо вам! Ви справжні друзі. Не кинули в біді. Звертайтесь, якщо буде потрібно. Ми завжди раді допомогти.

Попрощавшись, крабова сім’я попрямувала у своїх справах.

Оллі дивилася їм услід і думала, що світ після бурі може здаватися зруйнованим, але насправді він просто змінюється.

Якщо не боятися допомагати й просити про допомогу, усе поступово знаходить своє місце.

Соллі озирнувся довкола.

— Ну… тут не дуже затишно, — протягнув він.

— Це через бурю, — відповіла Оллі. — Пройде трохи часу — і тут знову стане спокійно й затишно.

— Так, — підтримала її Лін. — А он там ми вже придивилися собі хатку.

— О! — зрадів Соллі. — Ви будете жити у маленькій печері. Класно!

— Шкода, я туди не поміщуся, — засміявся він. — Але ми можемо грати тут. А давайте в квача!

І рибки з медузою погодилися.

Погратися й розслабитися після всього пережитого було дуже приємно.

І Оллі знала: попереду ще буде багато хвиль і несподіванок, але тепер вона ніколи не буде сама.