Він лежав без подушки, і лінія його шиї здавалась ідеально прямою і натягнутою, як тятива лука. Без окулярів, з розтріпаним волоссям, він здавався мені незнайомцем, з яким я випадково опинився в одному ліжку.
Нам було десять чи одинадцять – я вже перейшов до середньої школи і насправді зовсім його не знав. Якби не діорама середньовічного замку – не знаю, чи я узагалі заговорив би з ним. Але моє прізвище опинилося в одному рядку з його, тож після уроків я вже стовбичив біля дверей чужого класу, сподіваючись перестріти його, коли він йтиме додому.
Я ненавидів той триклятий гурток історії, а заразом і його – крізь відчинені двері я бачив, як він непорушно сидів і задумано дивився у вікно, поки інші похапцем запихали до рюкзаків зошити і книги. Мені знадобилось ще кілька хвилин, щоб набратися сміливості і підійти до його парти. Ось він повільно дістає з сумки якийсь тюбик з кремом, витискає на долоню краплю, не більшу горошини, і починає повільно втирати її в шкіру. Я добре пам’ятаю цю мить, бо за секунду після цього він обернувся до мене і сказав: «Це тому що я - риба».
Він промовив це так, ніби я чекав цієї відповіді. А потім протягнув руку і вимовив своє ім’я.
Ми збиралися щоп’ятниці, та з того дня він і словом не обмовився про риб, - поводився так, наче й не говорив тієї дивної фрази. Аж поки я не пригостив його печивом.
- Це моя мама приготувала, - сказав я, протягуючи йому коробку.
- А моя мама померла.
Він протягнув руку і, завагавшись на мить, дістав шматочок печива кінчиками пальців.
- Тато розповідав, що їй просто не підійшла вода, - він поклав печиво до рота. - Дуже багато хлору.
- Хлору? – здивовано перепитав я.
- Так. Потрібна була морська вода, але ти ж знаєш, до моря звідсіля далеко.
Я спантеличено слухав його розповідь, що здавалася пазлами, які випадково випали з іншої коробки. Він і сам помітив розгубленість на моєму обличчі, тому, крадькома озирнувшись, і впевнившись, що нас ніхто не підслуховує, нахилися прямісінько до мого вуха і прошепотів:
- Моя мама була рибою.
«Це повна дурня», - подумав я, чекаючи, що він от-от засміється і скаже: «Ну що, піймався?». Але він продовжував зосереджено розмальовувати крихітні картонні прапорці, по крихті відкушуючи й без того малюсінький шматочок печива. Ніби рибина, що хапає хлібні крихти своїм великим круглим ротом.
Тоді я вперше подумав про це. Подумав, а що, якщо все це правда? А потім одразу ж подумки розсміявся із себе. Він подивився на мене крізь окуляри, ніби почув той сміх, і з повною серйозністю промовив:
- У мене теж є зябра.
- Досить, я не поведусь на це, - я посміхнувся з надією, що він нарешті облишить цей жарт у спокої, та він раптом перехилився через край стола, схопив мене за руку і притис її до своїх грудей, трохи нижче серця. Навіть крізь футболку я відчув пряму випуклу лінію, що вп’ялася мені в долоню. Він тримав мою руку, що ставала холоднішою снігової кулі, і дивився на мене крізь скельця окулярів своїми широкими зіницями, що затуляли майже всю райдужку його золотаво-коричневих очей.
Того дня я так швидко згрібав до рюкзака свої речі, що навіть забув пенал і коробку з-під печива, яку мама строго наказувала не загубити. Саме після тієї розмови мені вперше приснився сон, який потім переслідуватиме мене все життя.
Ми сидимо на березі великого озера, - я ніжусь під гарячим промінням сонця, а він, заховавшись в тіні великої кольорової парасолі, їсть мамине печиво. На небі – ні хмаринки. Легкий вітер ніжно торкається обличчя, залишаючи по собі приємний прохолодний слід. Я не помічаю, як тепла вода вже підкралась до моїх ніг і повільно огортає гомілку, та коли врешті опускаю очі, розумію, що рятуватися пізно – вода все прибуває і прибуває, затягуючи мене в свої нетрі, а я, ніби закам’яніла статуя, не можу ворухнути бодай пальцем. Ще трохи – і вода вкриває мене з головою, - я затримую подих і дивлюсь в небо крізь мутне скло, помережане рваним листям водоростей. В грудях пече, легені, здається, от-от розірвуться, та м’язи – як камінь – ні вдихнути, ні видихнути. У ніздрях – нудотний присмак застоялої води і намулу, озеро тисне на мене тоннами свого напору, я задихаюсь повітрям, яке не можу видихнути. І коли страх і розпач, здається, от-от розірвуть моє серце, я відчуваю, як він обхоплює руками моє обличчя і щосили притискається своїми губами до моїх. Він повільно втягує повітря, що розриває мої груди зсередини, а потім так само повільно вдихає до моїх легень кисень. Я бачу, як плавно здіймаються зябра під його ребрами – наче дві яскраві рани розсікають бліду шкіру. Його губи холодні і слизькі, мені хочеться відштовхнути його, але я нерухомо стою, поки той неприємний слиз, що вкриває риб, не торкається мого язика, і тоді я нарешті схоплююсь і чимдуж біжу до туалету.
Тієї ночі я блював так довго, що врешті на моєму язику з’явився неприємний присмак жовчі. Я тер зубною щіткою щоки та піднебіння, поки в роті не з’явилися рани і солоний смак крові з м’ятою та евкаліптом почав змивати такі яскраві картини мого сну.
Наступного дня я хотів було підійти до нього і раз та назавжди покласти край його дурним жартам, але варто було побачити його краєм ока, як на губах тут же з’явилось неприємне відчуття липкого слизу. Я так і не наважився заговорити з ним на цю тему, але й він більше жодним словом не обмовився про свою рибну сутність. До тієї ночі.