6. Не торкатися спор

Ремонтний модуль “Марти-7” не був ремонтним.

Це ставало зрозуміло з першого погляду, якщо людина хоч раз бачила справжній ремонтний модуль, а не залізну брехню з двигунами.

Справжній ремонтний модуль мав зовнішні маніпулятори, комплект аварійних латок, контейнер із піною для корпусних тріщин і хоча б один пристойний напис, який намагався переконати космос, що всередині працюють чесні техніки.

Цей мав два приховані плазморізаки, посадкові зубці для абордажу й обшивку такого сірого кольору, ніби її фарбували в темній кімнаті люди, які не любили свідків.

— Я все ще проти, — сказав Рад.

— Ти проти з моменту народження, — відповів Белл.

— Несправедливо. До трьох років я був помірно оптимістичний.

Механік затягував ремені на спорядженні Рада з таким виразом, наче пакував не людину, а погано застрахований вантаж.

— Ти не мусиш іти першим.

Рад підняв брови.

— О, дякую. Я піду другим і помру з почуттям професійного росту.

Белл стояв біля шлюзу й дивився на планету через вузький оглядовий екран.

Маленька.

Сіра.

Непоказна.

Як усі речі, які пізніше виявляються дорожчими за флот.

За головним ілюмінатором “Астер” тримав дистанцію. Дослідницький корабель висів вище, чистий, правильний, офіційний до нудоти. Белл майже відчував, як там хтось стискає щелепу, пише протоколи, перевіряє карантинні інструкції й думає, що правила — це броня.

Правила були не бронею.

Правила були дорожньою розміткою для тих, хто ще не зрозумів, що дорогу давно продали.

— Сигнатура? — спитав Белл.

Механік глянув на панель.

— Старий розлом на південному краї. Тепловий фон нижчий. Активність слабка. Якщо там є вхід, він напівсліпий.

— Тобто нас не помітять.

— Тобто нас помітять не одразу.

— Мені подобається твій оптимізм.

— Це не оптимізм. Це обмежена катастрофа.

Чорний журнал лежав у кріпленні біля пілота.

Після випадку зі шлюзом Белл наказав тримати його відкритим.

Не тому, що довіряв.

Саме навпаки.

Речам, які вміють писати майбутнє, краще не давати робити це за спиною.

На чорній поверхні досі блимав останній рядок:

ВІДХИЛЕННЯ ШУКАЄ НОСІЯ.

— Може, не будемо носієм? — тихо сказав Рад.

Белл не озирнувся.

— Ти йдеш не думати.

— Я й не думав.

— От і тримай рівень.

Модуль відірвався від “Марти-7” без позивного.

Без дозволу.

Без світла.

І пішов до планети, облизуючи орбіту так низько, що автоматика двічі запропонувала всім присутнім переглянути ставлення до життя.

Рад перехрестився.

Потім згадав, що ніколи не вірив.

Потім перехрестився ще раз — уже суто на всяк випадок.

На “Астері” тривога спрацювала із запізненням на шістнадцять секунд.

Для людини — дрібниця.

Для Варен — образа.

— Вони йдуть вниз, — сказала вона.

Морн уже бачив.

На головному екрані піратський модуль зникав у сліпій зоні, нижче лінії живої кори, де сканери планети починали поводитися так, ніби їх чемно попросили не лізти.

— Перехоплення?

— Пізно, — відповів технік. — Вони сідають біля південного розлому.

Лекс, який сидів у кутку з кавою і робив вигляд, що не тремтить після чорного журналу, підняв очі.

— Південного? Там же не було входу.

ОРФЕЙ на столі блимнув.

ВХІД НЕ ПІДТВЕРДЖЕНО.
ПРОНИКНЕННЯ ЙМОВІРНЕ.

— Ненавиджу, коли коробка починає думати як юрист, — сказав Лекс.

Сай нахилився над картою.

— Там слабша тканинна відповідь. Можливо, старий закритий канал.

— Або пастка, — сказала Варен.

Морн глянув на неї.

— Рій не ставить пасток. Він змінює середовище.

— Для того, хто всередині, різниця філософська.

Морн не відповів.

На екрані південний розлом блимнув один раз.

Потім другий.

Потім зник із карти.

— Що сталося? — спитав Сай.

Технік побілів.

— Карта каже, що розлому немає.

Лекс поставив каву на підлогу.

— А пірати?

Пауза.