5. Чорний журнал

Поки люди Морна вчилися не помирати в нижньому ярусі, над старим тілом планети вже висів інший корабель.

Не дослідницький.

Не рятувальний.

“Марта-7” значилася в кількох реєстрах як вантажний буксир, у двох — як списаний ремонтний модуль, а в одному, дуже старому й дуже чесному, — як судно, яке краще не пускати ближче ніж на три орбіти до всього, що має замки.

Белл називав це наклепом.

Рад називав це біографією.

Белл не довіряв речам, які знали майбутнє.

Особливо коли вони знали його краще, ніж він сам.

— Ще раз, — сказав він.

Механік подивився на нього з виразом людини, яка вже показувала “ще раз” тричі й тепер починала підозрювати, що капітан або глухий, або оптиміст.

Оптимістів Белл не тримав.

Вони погано закінчували.

У дитинстві Белл бачив, як дорослі називали неминучістю те, за що просто не хотіли битися.

Борг неминучий.

Вирок неминучий.

Смерть неминуча.

Він тоді ще не знав слова “доля”.

Але вже ненавидів інтонацію, з якою його вимовляли: ніби людину можна заздалегідь списати, а потім чемно пояснити їй, що це порядок речей.

Пізніше Белл вирішив: якщо доля існує, значить, у неї теж має бути замок.

А будь-який замок — це просто образа, яку ще не зламали.

Механік розвернув чорний журнал.

Він тримав його обома руками.

Не як прилад.

Як щось, що одного разу вже витягло його з аварійного шлюзу за комір, образно кажучи. Хоча Белл підозрював, що якби в журналу були руки, він би зробив це буквально — і ще вдарив би механіка по потилиці за дурість.

— Ти знову на нього молишся? — спитав Рад.

— Я технік, — сказав механік. — Я молюся тільки на речі, які працюють після падіння з третьої палуби.

Пристрій лежав на столі важкою матовою плитою, старою, подряпаною, обпеченою з одного краю. Не екран — радше шматок темряви, який навчили робити вигляд, що він техніка.

На ньому світився запис.

17:42 — другий шлюз відкрито.
17:43 — технік Рад втрачений.
17:44 — пожежа в кормовому відсіку.

Рад стояв біля стіни й жував білковий батончик.

Живий.

Нахабний.

Із крихтою на підборідді.

— Я протестую проти слова “втрачений”, — сказав він. — Я не дрібна деталь, щоб мене губити.

— Мовчи, — сказав механік.

— А може, це взагалі інший Рад?

— На цьому кораблі один Рад.

— Погана кадрова політика.

Белл дивився не на Рада.

На час.

До 17:42 лишалося дванадцять хвилин.

Минулого разу журнал помилився на сорок секунд.

До цього — на три хвилини.

До цього — взагалі не помилився.

Після того випадку навігатор перестав жартувати про “прокляті чорні ящики”.

Переважно тому, що перестав мати голову.

— Закрийте другий шлюз, — сказав Белл.

Механік повільно підняв очі.

— Він і так закритий.

— Замкніть вручну.

— Уже.

— Заваріть.

Рад перестав жувати.

— Капітане, я там маю пройти через сім хвилин.

Белл нарешті подивився на нього.

— Уже ні.

Рад ковтнув батончик разом із героїзмом.

— Логічно.

Механік передав команду. Десь у корпусі “Марти-7” загудів плазморіз.

Белл любив, коли проблема була металевою.

Метал можна різати, варити, міняти, продавати, красти й, у крайньому разі, скидати в космос.

Час так не поводився.

Час був невихований.

Час ліз у журнал і писав там дурниці.

— Покажи старі записи, — сказав Белл.

— Які саме?

— Зі словом.

Механік не перепитав.

Усі на “Марті-7” знали, яке слово капітан не любив вимовляти.

Журнал глухо клацнув.

На чорній поверхні проступили рядки.

ПОВТОР МАРШРУТУ: 16
СЕКТОР НЕБЕЗПЕЧНИЙ
НЕ ТОРКАТИСЯ СПОР
ПОСІВ НЕ ЗАВЕРШЕНО
ГІДРА

Наступний фрагмент:

ПОВТОР МАРШРУТУ: 17
ВТРАТА ЕКІПАЖУ: 81%
ОБ’ЄКТ НЕ ВИЯВЛЕНО
ГІДРА НЕ ВИДАЛЯЄТЬСЯ

Журнал довго не показував нічого.

Потім додав рядок, якого раніше не було: