4. Те, що пам’ятає не головами

Німфа йшла коридором, якого не мало бути.

Рій умів робити коридори.

Він вирощував їх, закривав, звужував, перетворював на пастки, живильні канали або тихі проходи для доглядових каст. Усі коридори мали запах. Усі мали температуру. Усі були включені в загальний ритм.

Цей — ні.

Він був холодний.

Не просто прохолодний, як старі переробні сади після спороношення.

Холодний неправильно.

Наче хтось вирізав шматок простору з іншої смерті й пришив сюди грубими зубами.

Фейрі сидів біля її горла, притиснувши криве крило до її шкіри. Його лапки били дрібно, швидко, майже без ритму.

Страх.

Не передавай.

Бачу.

Німфа торкнулася його спини двома пальцями.

Тепло.

Повільно.

Я тут.

Це не було реченням.

Речення були людською звичкою ставити клітки навколо того, що рухається.

Це був стан.

Фейрі трохи заспокоївся.

Трохи.

Коридор пах старим Посівом.

Не тим живим очікуванням, яке тримав материнський вузол: спори пам’яті, готові колись полетіти крізь холод і знайти нову планету, новий ґрунт, нову тканину для росту.

Тут пахло Посівом, який не полетів.

Зіпсованим стартом.

Перетравленою надією.

Німфа не знала слова “надія”.

Але знала відчуття кокона, який майже відкрився — і завмер.

Це було схоже.

Під її босими ступнями підлога іноді ставала хітиновою, іноді металевою, іноді м’якою, як черево мертвої форми. Рій намагався визначити маршрут і не міг.

Він посилав їй сигнали.

Повернутися.

Зупинитися.

Передати спостереження.

Очікувати доглядову касту.

Очікувати воїнів.

Не входити в непридатний уламок.

Німфа не відповідала.

Не тому, що не чула.

Тому що кожна відповідь стала б ниткою.

А нитки Рій умів тягнути.

Фейрі стукнув по її ключиці.

Один.

Пауза.

Один.

Питання.

Німфа провела пальцем по його лапці.

Не знаю.

Фейрі вкусив її слабко.

Це означало: погана відповідь.

Вона майже видала хрипкий звук, схожий на сміх.

Втримала.

Коридор слухав.

Наприкінці ходу лежав уламок.

Не кімната.

Не печера.

Не орган.

Щось велике врізалося в тіло планети давно, дуже давно, і Рій не зміг повністю перетравити це. Він обліпив чужий матеріал тканиною, спробував вростити, позначив як непридатне, ізолював і забув настільки, наскільки Рій міг забувати.

Уламок був чорний.

Сухий.

З ребрами металу, які стирчали з живої кори, як кістки з погано зарослої рани.

На його поверхні росли білі гриби.

Сліпі.

Без спор.

Вони поверталися до Німфи, коли вона проходила повз.

Стежили.

Фейрі зашипів.

Німфа торкнулася першого чорного ребра.

І побачила смерть.

Не одну.

Багато.

Люди бігли.

Воїни падали.

Материнський вузол горів білим світлом.

Морн кричав без звуку.

Варен тримала ОРФЕЯ обома руками, а з її очей текла кров, бо перекладач намагався вмістити в людську мову кінець цілого світу.

Сай ніс Німфу на руках.

Ні.

Не ніс.

Виривав.

Не врятував.

Зламав.

Лекс сміявся, поки його накривала золота мембрана, і сміх обривався на половині поганого жарту.

Потім усе ставало білим.

Потім — знову нижній ярус.

Дрон.

Люди.

Кокон.

Сітка.

Смерть.

Біле.

Знову.

Німфа відсмикнула руку.

Фейрі впився в її шкіру всіма кігтями.