1. Першим помер дрон

Першим помер дрон.

Він просто зник із карти — тихо, без героїзму, без останнього сигналу, без драматичного “передайте мої дані дружині”.

Блимнув зеленою крапкою на екрані Варен, смикнувся вбік і погас.

— Камінь, — сказав Лекс. — Я голосую за камінь.

— Дрон не може вмерти від каменя, — відповів Сай.

— Ти не знаєш мого ставлення до каменів.

Капітан Морн не озирнувся.

Він стояв біля краю розлому, важкий у броні, з прямою спиною людини, яка давно вирішила: якщо всесвіт захоче його зжерти, то хай хоча б подавиться за статутом.

Розлом під ногами дихав.

Це було найгірше.

Не світіння в глибині. Не уламки старого людського корпусу, наполовину врослі в сіру кору планети. Не тонкий запах теплого металу й білка, який фільтри вперто позначали як “невизначену органіку”.

Дихання.

Повільне, глибоке, майже сонне.

Наче вони стояли не над печерою.

Наче хтось унизу удавав печеру, і вдавав погано.

— Повторити запуск? — спитав технік.

— Ні, — сказала Варен.

Морн нарешті повернув голову.

— Це було не тобі питання.

— А відповідь усе одно правильна.

Лекс тихо присвиснув.

— О, почалося. Я люблю науку. Вона завжди починається з “не лізьмо туди”, а закінчується тим, що ми ліземо туди всі.

Варен не всміхнулася.

Вона дивилася на запис останніх трьох секунд дрона.

Кадр тремтів. Сіра тріщина. Обпалені краї. Мінеральне скло, схоже на застиглу сльозу велетня. Потім — стіна всередині розлому.

Не кам’яна.

Не металева.

Жива.

Волога.

З тонкими золотими прожилками.

І тінь.

На одному кадрі.

Маленька фігура біля стіни.

Людська.

Морн побачив її теж.

Він нічого не сказав.

Оце було найгірше вдруге.

Капітан Морн мовчав тільки тоді, коли рішення вже ухвалене, а люди навколо ще мають ілюзію обговорення.

— Там дитина, — сказав Сай.

— Там щось схоже на дитину, — поправила Варен.

Сай глянув на неї так, ніби вона щойно запропонувала залишити немовля в морозильній камері для чистоти експерименту.

— Якщо воно схоже на дитину достатньо, щоб ти сказала “дитина”, ми спускаємося.

— Саме так гинуть розумні види, — пробурмотів Лекс. — Бачать щось маленьке з очима — і все, мозок вимикається.

Морн підняв руку.

Суперечка обірвалася.

— Група контакту. Семеро. Без важкої зброї.

— Без важкої зброї? — перепитав Лекс.

— Ти не важка зброя.

— Це образливо.

— Це оптимістично.

Варен перевірила кріплення ОРФЕЯ на плечі.

Маленький чорний модуль завібрував під пальцями. Синє кільце, яке в нормальних умовах означало “готовність до перекладу”, блимнуло жовтим.

— Не подобається? — тихо спитала вона.

ОРФЕЙ не відповідав словами, якщо його не просили.

Зазвичай.

На внутрішньому екрані Варен з’явився рядок:

НИЗЬКОЧАСТОТНИЙ СИГНАЛ НЕ МАЄ ЗОВНІШНЬОГО ДЖЕРЕЛА.

Вона перечитала двічі.

— Морне.

— Що?

— Це не печера подає сигнал.

Капітан уже стояв біля спускового троса.

— А хто?

Варен подивилася вниз.

Розлом тихо втягнув повітря.

— Планета.

Лекс підняв палець.

— Я передумав. Камінь мені подобався більше.

Вони спускалися сім хвилин.

За цей час Варен встигла зненавидіти біле світло ліхтарів, власне дихання в шоломі й той факт, що стіни не відбивали промінь.

Вони його ковтали.

Не повністю — ні.

Просто достатньо, щоб темрява за межами кола здавалася не порожнечею, а чимось уважним.

На третій хвилині Сай сказав:

— Тут тепло.

На четвертій Лекс:

— Тут слизько.

На п’ятій Морн:

— Не торкатися стін.

На шостій ОРФЕЙ видав:

ПОВЕРХНЯ РЕАГУЄ НА ЗАБОРОНУ.

— Що це означає? — спитав Лекс.