Резонансний злочин

Шестирічний Назарчик завзято хвицнув жовтий м’яч і той, злетівши високо-високо, впав у яр. Наляканий хлопчак кинувся до прірви і сторожко зазирнув вниз. Їхній двір примостився на краю стрімкого глинистого урвища, яким Назара страхали з самого народження, тож ще рік тому він би нізащо до нього не наблизився. Але зараз йому вже шість і восени він піде в перший клас, тож час стати сміливішим. Тим більше, що м’яч зовсім близько, застряг, зачепившись за миршавенький кущ на схилі.

Наважившись, хлопчик простягнув руку, намагаючись дотягтися. Ще трохи, ось його пальці вже торкаються м’яча…Раптом земля обвалилася під його ногами і нажаханий Назарчик покотився схилом. На щастя, яр виявився далеко не таким глибоким і куди більш пологим, ніж йому уявлялося, тому бідолаха відбувся тільки переляком й синцями. Схлипуючи, він підвівся, вже здогадуючись, як отримає на горіхи від матері за непослух і зіпсований одяг. Озирнувшись, Назар побачив, що з-під глини стирчить людська рука з довгими нафарбованими різними кольорами нігтями. Шмат ґрунту над нею з’їхав і хлопчик побачив мертвотне бліде обличчя зі згаслими неживими очима.

На його крик збіглася вся околиці.

Місяць потому.

Леонід Романенко дивився з машини на протестуючих, що стояли на узбіччі. Розгнівані люди з транспарантами навівали неприємні спогади, приблизно ті, що дим над хмарочосами викликає у американців. Особливо врізалася в пам’ять понура жінка з плакатом: «Хто вбив мою доньку?». Від одного її погляду високий сорокарічний брюнет у світлому костюмі зіщулився, немов торкнувшись до її горя.

Водій таксі такою душевною чуткістю не відрізнявся, а тому впівголоса кляв протестувальників останніми словами. Коли ж по лобовому склу розтіклося жовтком кинуте яйце, його прокльони стали гучнішими.

– Зовсім подуріли чи що? – обурився він, обертаючись до пасажира за підтримкою. – В них тут новий Майдан почався чи старий так і не закінчився? Й от що я вам скажу, підстроєно все це, запам’ятайте мої слова. Звичайні люди можуть отак день простояти, ну тиждень максимум, а потім розійдуться. Бо в них життя є, їм родини годувати треба. А коли хто стоїть довше, значить йому за це платять. А коли за це платять, отже те комусь вигідно. А коли щось комусь вигідно, то справедливості там бути не може. Хіба я не правий? Так, де вам спинити? Сподіваюся, подалі від цієї орави.

– Їдьте прямо до воріт, нам відчинять, – звелів Леонід, відволікаючись від власних роздумів. Водій схвально посміхнувся.

– От і добре. Бо ці троглодити мені машину потрощать, їм дурості вистачить. А вона ж навіть не моя, це компанії крихітка.

Проїхавши рівною асфальтованою дорогою на просторе подвір’я, автомобіль спинився. Пасажир вийшов з машини, з насолодою розминаючи затерплі ноги.

– Стривайте, а заплатити? – нагадав ошелешений водій.

– З вами розплатяться, – відказав Леонід. Коротко кивнувши, до таксиста поспішив підтягнутий юнак у чорному костюмі.

Візитер озирнувся навколо. Як і очікувалося, він опинився у приватному маєтку, втім, без надлишків, що іноді властиві провінційним багатіям. Ладний двоповерховий будинок з білої цегли з високим кованим ґанком, всього один невеликий фонтан, прикрашений статуєю хлопчика з дельфіном. Більшість угідь лишалося вільними від будівель, асфальту чи навіть дерев, віддані траві. Ними якраз походжав довгов’язий сивий садівник в робочому комбінезоні, окулярах та навушниках, жваво викошуючи все навкруг рикаючою газонокосаркою.

– Пройдіть за мною, – розплатившись з водієм, юнак у костюмі звернувся до Леоніда. Вони піднялися ґанком і зайшли всередину, опинившись у темному коридорі, поклеєному синіми шпалерами. Юнак провів гостя до міцних горіхових дверей і, постукавши, жестом запросив ввійти. Сам натомість передбачливо зостався зовні.

Романенко опинився у робочому кабінеті, заповненому шафами з різнокольоровими теками. Втім, незважаючи виключно на ділове призначення, в ньому знайшлося місце й особистому: дерев’яну стіну прикрашали гіллясті оленячі роги, під якими висіли схрещені рушниці, а пахнуло всередині не канцелярщиною, а хвойним лісом. Кремезний чолов’яга з сивиною на скронях у розстебнутому піджаку і крапчастій краватці, зацікавлено зиркнув на нього.

– Ви хто? – спитав він, не гаючи час на вітання.

– Леонід Романенко, приватний детектив, – відрекомендувався гість. Чоловік одразу повеселішав і, підвівшись з-за столу, міцно потиснув йому руку.

– Павло Адамович, міський голова, – назвався він. – Хоча в моєму випадку це радше клеймо, ніж посада. Самі бачите, що ззовні чиниться. Замкнули у власному будинку, який сором. Доводиться з дому працювати, бо ж справи нікуди не ділися. В мене лишаються зобов’язання і перед населенням, і перед обласною адміністрацією.

– Тому ви найняли мене, щоб я це виправив, – стримано всміхнувся Леонід. – Розплутав ваш резонансний злочин.

– Так, вбивство Марини Сергієнко, – кивнув міський голова. – Розумієте, у нас все ж райцентр, двадцять тисяч мешканців, тому, на жаль, кровопролиття не рідкість. Побутові вбивства та кримінальні траплялися й до того, але тут всі наче показилися. З одного боку, воно й зрозуміло: молоду дівчину, ще й вагітну, застрелили та кинули в яр, вбивцю так і не знайшли, але кілька разів звинувачували не тих. З іншого ж: я дуже співчуваю її матері, бо ж я й сам сина не так давно втратив, але це не привід підіймати бунт проти влади. На поліцію в мене сподівань вже немає, тому я вирішив звернутися до вас. Сподіваюся, бодай вам вдасться щось з’ясувати.