Резонанс: Хроніки підземних континентів

2.7 Клятва

Габал знову простягнув мені палицю з м’ясом. Цього разу шматки були меншими, акуратно нарізаними й добре просмаженими. Жодних сирих країв чи запаху крові. Я помітив це майже машинально, а тоді зрозумів, що саме змінилося.

Він вчився. І досить швидко.

Я відкусив шматок, пережував і лише тоді наважився запитати:

— То як… я можу тобі допомогти?

Габал не відповів одразу. Він дивився на вогонь, ніби намагався підібрати слова, а потім повільно промовив:

— Дерево. Підземелля. Ядро. Ти знайти. Знищити.

Я завмер, не відразу повіривши, що правильно його зрозумів.

— Ти хочеш сказати, що мені потрібно знайти ядро всього цього підземелля й знищити його?

Габал перевів на мене погляд.

— Так.

Я нервово всміхнувся. З усіх можливих прохань це, мабуть, було найгіршим.

— Це неможливо.

— Можливо, — спокійно заперечив він. — Зараз слабкий. Потім сильний. У нас є час. Я навчити.

Навчатися в істоти, яка пережила народження трьох рас і власноруч здолала живе дерево, було дивно навіть уявити. Я досі не міг до кінця усвідомити, хто саме сидів переді мною. Та якщо він справді знав спосіб знищити ядро підземелля, то іншого шансу дізнатися більше в мене могло й не бути.

— Ти ж сам казав, що в нас мало часу.

— Потрібен час. Мана. Гілка.

— Тобто ти не можеш активувати гілку просто зараз?

— Так. Гілка треба багато мани.

Я задумався, намагаючись оцінити, скільки це могло зайняти.

— Скільки часу?

Габал підняв голову й поглянув на корінь, що звисав зі стелі. Його світло поступово слабшало, змінюючи яскравість разом із днем на поверхні.

— Темрява. Світло. Темрява. Світло…

Він повторив ці слова ще кілька разів, і зрештою до мене дійшло.

— Дні, — тихо промовив я. — Ти рахуєш днями. Десять днів?

Габал кивнув, і я полегшено видихнув. Принаймні тепер у нас був приблизний термін.

Ми ненадовго замовкли. Я доїв м’ясо, а тоді повернувся до питання, яке цікавило мене чи не найбільше.

— А чого саме ти мене навчатимеш?

— Мана. Удар.

Магія та бій. Цілком очікувано.

— Але спочатку контракт, — додав він.

Я повільно підняв руки, показуючи, що згоден.

— Добре. Починай.

Ми закінчили їсти, після чого Габал підвівся й підійшов до мене. Я теж звівся на ноги, хоча досі почувався не надто впевнено після всього, що пережив.

— Що мені робити? — запитав я.

— Ти закрити очі. Дивитись ядро. Якщо вийти — не тільки контракт. Ти стати сильніше.

Я хотів уточнити, що саме він мав на увазі, але вирішив довіритися йому. Заплющив очі та зосередився на власному ядрі мани. За мить відчув, як важка долоня Габала лягла мені на груди, а слідом усередину ринулася мана.

Її було забагато. Набагато більше, ніж моє ядро могло безпечно прийняти.

Я відразу згадав слова ВалРіса: ядро потрібно розширювати поступово, даючи йому час пристосуватися. Якщо влити надто багато мани за короткий проміжок, воно може не витримати й вибухнути. Я стиснув зуби, готуючись до болю, але очікуваного тиску, що мав розірвати мене зсередини, не сталося.

Натомість я відчув, як мана Габала обтікає моє ядро, огортаючи його чимось схожим на захисну оболонку. Вона стримувала надлишок енергії та водночас допомагала ядру змінюватися, не дозволяючи йому втратити стабільність. Мана продовжувала надходити, об’єм ядра зростав, і невдовзі я відчув знайомий відгук.

Мій третій резонанс.

На мить світ ніби розширився. Я гостріше відчув ману навколо, помітив її рух і ледь вловимі зміни, які раніше залишалися поза моєю увагою. Це було схоже на те, ніби я все життя дивився на світ крізь вузьку щілину, а тепер уперше зміг розплющити очі.

Та Габал не зупинився.

Він продовжував передавати ману, і я мимоволі згадав уроки. Передавання енергії між істотами завжди супроводжувалося втратами, а співвідношення могло сягати трьох до одного. Проте Габал діяв із такою швидкістю та точністю, що за кілька хвилин зробив те, на що мені, найімовірніше, знадобилися б роки.

Наскільки ж він сильний?

Коли моє ядро досягло межі, мана перестала його наповнювати. Ми залишалися нерухомими ще кілька хвилин, і я вже подумав, що все закінчилося, але Габал змінив напрямок потоку. Тепер він не збільшував ядро, а ніби укріплював його ззовні, формуючи навколо нього щільну, стійку оболонку. Вона поступово ставала частиною моєї магічної структури, доки Габал нарешті не прибрав руку.

— Можна.

Я розплющив очі й опустив погляд. Там, де його долоня торкалася моїх грудей, одяг зник по чіткому контуру, наче шматок тканини просто стерли. Я здивовано провів пальцями по краю пошкодження, а тоді подивився на нього.

— Що ти зі мною зробив?

— Ти стати сильніше. І клятва.

Я повільно видихнув, досі намагаючись усвідомити зміни, які відбулися всередині мене.

— Ти щойно заощадив мені років чотири. Можливо, навіть більше.

Габал похитав головою, наче я не зрозумів головного.

— Ти в тупику.

— У якому сенсі?

— Вибух мани. Вибух мани. Вибух мани. Тупик. Щоб далі — розуміти силу.

Я замовк. Тепер усе складалося докупи. Третій резонанс дозволяв збільшити запас мани, але подальше зростання вимагало чогось іншого. Не просто більшого ядра, а розуміння того, як воно працює і як ним керувати. Четвертий резонанс був не черговим кроком у збільшенні об'єму — він вимагав нового рівня усвідомлення.

— Але це все одно не пояснює, як ти зміг так швидко провести мене через резонанс, — сказав я. — На словах усе просто, але на практиці це мало б бути неможливо.

Габал кілька секунд дивився на мене, підбираючи знайомі слова.

— Я мана. Швидкість. Швидко ти мана.

Я замислився над його поясненням. Спершу воно здавалося надто простим, але поступово я почав розуміти.

— Твоя магія дозволяє присвоювати властивості? І ти використав її, щоб прискорити пристосування мого ядра до твоєї мани?

Габал кивнув.

— Зрозуміло, — пробурмотів я, хоча насправді зрозумів далеко не все. Та принаймні тепер мав напрямок, у якому можна було думати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше