2.3 Повернення

Я вирушив одразу.

Гільдія жила своїм звичним життям. Кроки в коридорах, шелест паперів, приглушені розмови за зачиненими дверима. Люди працювали, сперечалися, приймали замовлення, здавали звіти. Звичайний день. Звичайний настільки, що від цього ставало не по собі.

Я не зупинявся. У приймальні лише коротко кивнув охороні, і вони без запитань відчинили двері до кабінету голови відділення.

Усередині були всі.

Стажери стояли біля стіни. Вчителі — трохи осторонь. Глава відділення сидів за столом, а перед ним лежав звіт, який я вже встиг прочитати дорогою сюди.

А потім я побачив Лейвіна.

Він підняв голову й завмер.

Я теж зупинився на мить. Уперше за останні два дні я дозволив собі просто подивитися на нього. Цілий. Живий. Без серйозних поранень.

Цього було достатньо.

Я підійшов і обійняв його. Міцно, не думаючи про те, хто дивиться й що вони подумають. У цей момент переді мною не стояв син помічника Кренхольда, не учасник експериментального класу й не майбутній маг.

Просто мій син.

— Ти живий, — тихо сказав я. — Це головне.

Він не відповів одразу. Потім обійняв мене у відповідь, і я відчув, як напруга, яку він носив у собі всі ці дні, нарешті трохи відпустила.

Я відступив і подивився на нього ще раз.

— Виведіть дітей, — сказав я.

Глава відділення мовчки кивнув. Стажери один за одним вийшли з кабінету. Лейвін був серед останніх. Перед дверима він на секунду озирнувся, але я лише кивнув йому.

Двері зачинилися.

Тепер у кімнаті залишилися четверо.

Я, глава відділення, ВалРіс і Грім.

— Я ознайомився зі звітом, — сказав я. — Повністю.

Ніхто не відповів.

— Це був мій проєкт. Моя ініціатива. Моє рішення.

Я говорив спокійно. Не тому, що мені було байдуже. Навпаки. Просто я давно навчився не підвищувати голос, коли злюся.

— Я не шукаю винних, — продовжив я. — Але я роблю висновки.

Глава відділення трохи напружився.

— З восьми учнів троє відмовилися ще в перший рік. П'ятеро, що залишилися, були відправлені на справжню місію. Після неї їх стало ще менше.

ВалРіс стиснув кулаки.

— Вони ще діти, — сказав він. — І те, з чим вони зіткнулися, пережив би далеко не кожен дорослий.

Я подивився на нього.

— Саме тому навчальний клас буде розформовано.

Тиша.

Ніхто не заперечив.

— Я пропоную компенсацію, — продовжив я. — Гріму — за безпосередній захист мого сина. Вам, ВалРісе, — за рішення, прийняті під час нападу.

ВалРіс мовчав кілька секунд.

— А Санрайс?

Я підняв погляд.

— Що саме ви хочете почути?

— Він був другом вашого сина.

Це я знав.

Мабуть, краще, ніж вони думали.

— Це велика втрата, — відповів я. — Саме тому клас закривається.

Я не став говорити більше. Не було сенсу. Рішення вже прийняте.

Я вийшов із кабінету й рушив коридором.

Та не встиг пройти й кількох кроків, як почув позаду голос ВалРіса.

— Райнере.

Я зупинився.

— Можна кілька хвилин?

Я не обертався одразу.

— Кажіть.

— Старого ельфа звали Ліарен Сильварін.

Я повернувся.

ВалРіс стояв за кілька кроків від мене.

— Один із чотирьох старійшин Елдерану, — продовжив він. — Він не назвався навмисно. Поспішав і мав повернутися того ж дня.

Я мовчав.

— У місті про нього знали. Біля Центрального Древа стояв спостерігач, який мав повідомити про його прибуття. Коли я назвав ім'я старійшини, охорона відреагувала миттєво. Нас провели не до гільдії, а прямо до Ради.

Я слухав уважніше.

— Вони ставили багато запитань. Але майже не цікавилися втратами каравану. Їх цікавив ящур. Момент зникнення. І палиця старійшини.

Я нахмурився.

— Палиця?

— Вона зникла разом із ним.

Кілька секунд я нічого не відповідав.

— Після оформлення провалу, — продовжив ВалРіс, — я почув, як радник наказав негайно зібрати старійшин. Їх цікавили три речі: знайти Ліарена, знайти ящура… або знайти хлопця.

Він замовк.

Цього разу я зрозумів усе без пояснень.

— Вони не вважають, що всі троє загинули, — сказав ВалРіс. — Інакше реакція була б іншою.

Я повільно кивнув.

— Дякую.

ВалРіс ще кілька секунд дивився на мене, ніби хотів сказати щось іще. Але передумав.

Я повернувся до вітальні.

Лейвін сидів там і дивився в підлогу. Побачивши мене, він одразу підняв голову.

Він знав, що я скажу.

— Клас розформовано.

Лейвін кивнув.

Я сів навпроти.

— У тебе є вибір. Академія Гільдії або Вежа. Тобі вже дванадцять. Настав час вирішувати, куди ти хочеш іти далі.

Він навіть не задумався.

— Вежа.

Я дивився на нього кілька секунд.

— Чому?

— Я хочу навчитися магії.

Відповідь була простою.

Я кивнув.

— Добре.

Через кілька хвилин ми вийшли з гільдії.

***

Мій кабінет був тихим. Я стояв біля вікна, коли до мене увійшов слуга.

— Що зараз робить найманець ВалРіс?

Він швидко переглянув записи.

— За наявними даними, він узяв контракт на дослідження нової червоної зони лісу Ліствал. Покинув місто приблизно дві години тому.

Я кивнув.

ВалРіс не повернувся додому.

Це вже було цікаво.

Я відійшов від вікна й сів за стіл.

— Мені потрібне досьє.

— На кого?

— Ліарен Сильварін.

Слуга завмер, чекаючи продовження.

— Усе, що знайдете. Посади, зв'язки, участь у радах, старі записи, архівні згадки. Без винятків.

Я зробив паузу.

— І окремо все, що стосується його палиці.

— Буде виконано.

Двері зачинилися.

Я залишився сам.

Перед очима знову виник звіт. Ящур. Старий ельф. Санрайс. Три зникнення в одному місці.

І палиця, яка зникла разом із ними.

Я повільно відкинувся на спинку крісла.

— Погано це зникнення пахне, — сказав я тихо.

За вікном шуміло місто.

— Дуже погано.