1.7+ Грім

Мене викликали у відділення гільдії не для місії. І це вже саме по собі насторожувало. Коли понад шістдесять років ходиш на завдання, а потім тебе раптом кличуть не в підземелля, а на розмову, зазвичай це означає одне з двох: хтось вирішив, що ти вже занадто старий, або що ти став занадто цінним, щоб ризикувати. Найчастіше — обидва варіанти одразу.

Начальник відділення сидів за своїм столом, як завжди. Він був молодший за мене майже на півстоліття, але дивився так, ніби за своє життя вже встиг поховати більше людей, ніж хотів би пам’ятати. Я сів навпроти й нічого не питав. Нехай говорить.

— Грім, тобі вже за вісімдесят.

Я фиркнув.

— Для гнома це навіть не аргумент.

— Знаю, — спокійно відповів він. — Але час іде.

Я схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку крісла.

— Далі.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім відкрив один із звітів.

— Ти хороший найманець. Один із найкращих у своєму ранзі. І це не комплімент — це факт. Ти це заслужив. Але останні роки для гільдії стали поганими.

Я нічого не сказав.

— Високі ранги йдуть у підземелля, беруть завдання, на які раніше збирали по кілька загонів, і не повертаються. Ми втрачаємо людей швидше, ніж встигаємо готувати нових. А разом із ними втрачаємо досвід. Людина може бути замінена. Знання, які вона несла, — ні.

Я повільно видихнув.

— І ти вирішив, що я наступний?

— Ні. Я вирішив, що ти ще занадто корисний, щоб одного дня просто не повернутися із завдання.

Я насупився.

— Тоді навіщо викликав?

Він відклав папери.

— Пропозиція. Стати інструктором.

Я навіть не одразу зрозумів, що він сказав.

— Ні.

— Я ще не пояснив.

— Мені не потрібно пояснювати.

— Фізична підготовка, робота зі зброєю, тактика бою...

— Я найманець, — перебив я. — Не вчитель.

— Саме тому ти нам і потрібен.

Я подивився на нього вже уважніше.

— Ти володієш щонайменше десятьма видами зброї. Воював у групі й сам. Був у підземеллях, на поверхні, у воді. Працював у містах і далеко за їхніми межами. Ти пережив ситуації, в яких інші не пережили навіть першої хвилини.

Він зробив коротку паузу.

— Ти не знаєш теорії так добре, як академіки. Але знаєш, що робити, коли теорія перестає працювати.

Я мовчав. Ця фраза мені сподобалася більше, ніж я хотів показати.

— Ви мені щось не договорюєте, — сказав я нарешті. — Кажи правду. Потім вирішу.

Начальник відділення зітхнув.

Добрий знак. Значить, я вгадав.

— Нас попросили відкрити експериментальну навчальну групу.

— Хто?

Він помовчав.

— Ванкрейт.

Я насупився.

— Помісник Креннхольду?

— Він.

Тепер усе стало зрозуміло.

Ванкрейт був не просто мером. Його слово мало вагу далеко за межами самого Креннхольду, а його родина мала достатньо впливу, щоб такі прохання рідко залишалися просто проханнями.

— Серед учнів буде його син, — продовжив начальник. — Можливо, ще кілька дітей знатних родин. Решту доберемо з міста. Імена та походження не матимуть значення під час навчання.

Я хмикнув.

— Тобто мені дадуть дітей дворян і скажуть не ставитися до них як до дітей дворян?

— Саме так.

— А якщо вони почнуть скаржитися батькам?

— Не почнуть.

— Звідки така впевненість?

— Бо за умовами навчання вони не мають права розголошувати, хто ще навчається разом із ними.

Я помовчав.

— Скільки?

— Дві групи. По п’ять учнів.

— Десять?

— Спочатку так планували. Частину не допустили до початку.

Я підняв брову.

— Діти?

— Учні.

— Це все одно діти.

Він усміхнувся.

— Саме тому тобі й пропонують це.

Я вже збирався відмовитися, але він додав:

— І платня буде вищою за звичайне завдання твого рангу.

Я подивився на нього.

— Оце треба було сказати одразу.

Так я й погодився. Не через любов до дітей і точно не тому, що раптом захотів стати вчителем. Просто гроші були хороші, а кілька місяців без ризику не виглядали найгіршим способом провести час.

Принаймні тоді я так думав.

З іншими викладачами мене познайомили вже наступного тижня. ВалРіс був магом. Молодий, розумний і надто спокійний, як на людину його віку. Він говорив мало, але коли говорив — зазвичай по суті. Другого звали Едмір. Він теж належав до гільдії, але на завдання майже не ходив. Займався механікою, правилами, будовою світу й усім тим, що потрібно знати людині, яка хоче залишитися живою не лише завдяки силі рук. Я тоді ще не розумів, навіщо дітям усе це.

Першого дня учнів зібрали разом. Вісім дітей. Різні настільки, що я не одразу повірив, що їх узагалі можна навчати в одній групі. Хтось був надто гучним, хтось мовчав, хтось намагався показати себе сильнішим, ніж був насправді. Дехто вже знав, що таке біль, а дехто ще навіть не розумів, наскільки легко можна померти.

Представник гільдії пояснив правила.

— Вітаю вас, мене звати Едмір, я ваш інструктор з устрою світу. Раз на тиждень ви проходитимете заняття зі мною та інструктором Валрісом. Кожен ранок фізичні вправи з інструктором Грімом. Решту часу особисті тренування. Майданчик у вашому розпорядженні. Ми не бігатимуть за вами й не змушуватимуть тренуватися. Якщо хочете стати сильнішими — працюйте.

Я дивився на них і думав, скільки з них протримається хоча б перший місяць.

Потім почалися тренування.

Спочатку вони були такими, як і всі тренування дітей: багато шуму, мало користі, суперечки через дрібниці й постійні спроби зробити вигляд, що їм не боляче. Я ламав їхні звички одну за одною. Вчив правильно тримати зброю, правильно падати, правильно вставати й головне — не плутати сміливість із дурістю. ВалРіс займався магією, Едмір — знаннями й механікою, а я стежив за тим, щоб вони хоча б теоретично мали шанс пережити ситуацію, коли все піде не за планом.

Минув місяць.

Потім рік.

Потім другий.Не всі витримали цей час.

Діти змінилися. Хтось став сильнішим, хтось швидшим, хтось нарешті навчився думати перед тим, як лізти вперед. Деякі речі я почав помічати лише через багато місяців. Маленькі зміни в рухах, реакції, характері.